Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

голівок із кісками-коронами, образ Діви Марії з Ісусиком, зображення вусатого улана в чорній шапці з жовтою обшивкою, пельцуланці[41] і з оголеною кавалерійською шаблею.

Серце моє вистрибує з грудей і, виблискуючи в сонячному промінні, підлітає мало не до самої стелі. «Ааххх!» — видихають маленькі римо-католицькі панянки, їхні прозорі льочки[42] електризуються від зачудування. Диво Господнє! Аве Марія!

Я почуваюсь так, ніби от-от вознесусь. Я стала янголом. Моє серце випурхнуло з грудей. Всередині у мене мертва тиша.

Годинник лунко падає на підлогу, об нього милозвучно дзенькає маленька клітка з пташкою. Ланцюжок живописно обвивається навколо.

«Вона вкрала це у мого батька», — каже маленька дівчинка — одна з русявих голівок. Тон її, холодний і владний, контрастує з м’яким дитячим голосом.

Потім сестра Аполінарія веде нас додому. Її права рука постійно смикає мене, мов козу на шворці, хоч я іду в тому ж темпі, що й Аделя. Аделя на мене не дивиться. Її погляд спрямований тільки вперед. Її профіль тонкий і гордий, вона сповнена почуття власної гідності. Я захоплююсь нею навіть тепер, хоч у мене більше немає серця. Я відчуваю втому і нудьгу, мені хочеться заплющити очі й запасти в темряву. Добре було б проспати кілька місяців поспіль і ніколи більше не прокинутись.

Назустріч біжить Сапіжинська з усіма її крамничками і кімнатками, де подають дорогі сніданки, мені під ноги кидається маленький сивий пудель з кокардою на шиї, я зустрічаюсь із ним очима — і починаю ридати ридма, але сестра Аполінарія розлючено підносить мене в повітря за ліву руку і кільканадцять метрів проносить отак під смугастими маркізами закладів, оминаючи стрункі лапки ажурних ліхтарів, кілька разів боляче вдаривши мною об стовбур дерева й кований паркан. Я бачу своє відображення у напівкруглих височенних вікнах кам’яниці Германа Басса: я безвольна й безглузда, ніби напхана ганчір’ям лялька з очима-ґудзиками.

А найгарніша — ляля рожева,

Цілого балу ко-ро-ле-ва!

Коли доктор Анґер, у ковпаку, шлафроці й шовкових піжамних штанях, відчиняє нам двері, ми з Аделею одночасно починаємо плакати. Крізь пелену я все ж виловлюю переляканий погляд доктора: він всерйоз за нас хвилюється, він стурбований по-справжньому, опускається перед нами на коліна, бере кожну за руку. Так, ніби ми обидві його рідні доньки. Ніби ми з Аделею кровні сестри.

«Вона вкрала твого годинника!» — тоненьким голоском вигукує Аделя. Її загострене підборіддячко відвертається від мене.

Я рукавом витираю шмарклі.

Сестра Аполінарія простягає «тисота». Доктор Анґер здивований. Він приймає годинника, той звично лягає у надійне ложе докторової руки. Клац — і опукла кришечка легко відстрибує. Скло пошкоджене: навскіс розрізане тонкою, ледь помітною тріщинкою. Але механізм продовжує точно відмірювати час.

Доктор розгублено зіжмакує свій нічний ковпак і тре ним потилицю. Переводить погляд із мене на сестру Аполінарію, тоді — на Аделю, і знову зупиняється на мені. Я тільки на секунду витримую його погляд. Рівно на секунду — я чую цокання «тисота».

Доктор Анґер лунко ляскає себе по лобі.

«Ну я старий розтелепа!» — ми всі троє здивовано витріщаємо на нього очі.

«Тепер я пригадую! Я ж сам уранці поклав годинник у кишеньку Стефиного фартушка. Він такого ж кольору, як моя камізелька, і висів ось тут, на гачечку поряд — ну погляньте, який я бовдур!»

І знову кожна з нас не вірить власним вухам. Здається, чутно, як у голові кожної сутужно крутяться коліщатка, намагаючись збігтися зубцями й западинками.

Чи підкочує до горла сестри Аполінарії почуття провини? Чи мучить сумління Аделю? І наскільки чиста у мене совість?

Отець Йосиф опускає голову і знаходить мій погляд у схованці під власним фелоном. Він запитує. Я повинна говорити далі. Але я вже не можу. Я виснажилась. У мене пересохло в горлі. Паморочиться в голові. Я майже нічого не бачу.

«Отче, я страшна грішниця. Я не можу розповісти вам усе за один раз».

Він мовчить. Крила опускаються. Мене знову обступає незручний світ.

«Прочитай сьогодні двадцять разів „Wyznanie wiary“», — каже священик.

«Чому ж не „Символ віри“, отче?» — дивуюсь я.

«Може, так тобі вдасться знайти спосіб, щоб пробачити свою сестру Аделю. І силу, щоб попросити у неї пробачення».

Його очі такі добрі й такі уважні до мене, що я не можу обурюватись через ці несправедливі слова.

«Може, ще в Аполінарії попросити?»

Він мовчки киває і посміхається.

«Я знаю, як тобі тяжко», — за мить каже він, ставши сумним і серйозним. Його обличчя дуже близько до мого. Він бачить мене наскрізь.

Маленькі чорні волосинки, що залишились непоміченими під час гоління — такі ж я часто зауважувала на щоках доктора Анґера.

«Мені теж нерідко буває так само. Знаю, як воно».

І я бачу по його обличчі, що це правда. Що він відчуває те ж саме, що і я. У нас однакові почуття. Одні почуття. Я не можу в це повірити. І не знаю, що сказати — бо щось треба сказати зараз, щось найважливіше, а я забула всі слова на світі, забула геть усе.

Але він повільно відступає крок назад, знову лагідно всміхається і каже: «Я мушу йти, дитино. Я запізнився на службу Божу. Йду просити пробачення. Слава Ісусу Христу».

«Слава навіки Богу Святому», — покірно кажу я і відпроваджую його розмитим від сліз поглядом у смарагдове світло каштанів.

Старий у чорному кафтані тягне мене за руку.

«Ади, ади, панюньці, ту є таке місце, же дуже добре чути…»

Він заводить мене в заглибину біля муру і вказує на стіну, широко посміхаючись беззубим ротом. Я доторкаюсь долонями до надщербленого чорного каміння. Воно стугонить. Тож я наближаю голову і тулюсь до муру щокою і вухом.

Каміння співає чоловічими голосами — суворими, урочистими. Співають полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів ллється досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому, спокійні і вдоволені, теж співають. Стримані й помірковані ангели господьства виводять основну тему мелодії. Ангели сили ковзають на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважують їх своїм монотонним гудінням, ніби креслять освячене коло. Архонти розгортають зоряне небо, котять хвилі та хмари, грають вітрами й загортають усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладають поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі