Володимир Костянтинович Пузій - Магус

— Аякже. Гей, барджело, піди-но сюди. У тебе є копія портрета, які ви роздавали всім вашим людям? Ну то дістань її, бовдуре, і роздивися як слід. І святим отцям покажи. Впізнаєте, отче? А якщо досі маєте сумніви, накажіть розв’язати бастардові руки. Гадаю, на одній із них… саме так, он, на лівиці, бачите.

— Що це?

— Це? Це, фра Клементе, родовий перстень Цинікуллі. Один із дев’ятьох. Бачите, на печатці кролики і шпаги, елементи їхнього герба.

— Він міг украсти перстень.

— Гадаю, перш ніж робити такі поквапливі висновки, слід запитати про це в синьйора Леандро. Якщо, — вкрадливо додає магус, — ви не вірите моїм словам і цьому портрету.

Месер Оберто говорить щось іще, здається, вкрай важливе, але Фантин уже не сприймає його слова, а потім і взагалі навколишній світ: він уперше в житті непритомніє.

Розділ восьмий

Нічні зустрічі в склепі й у доці

Тому зазвичай буває так, що перше зіткнення із надприродним створює найсильніший ефект, тоді як далі, при повторенні таких епізодів, враження радше слабне і тьмянішає, ніж посилюється. […]

У численних романах, на які ми могли б послатися, привид, так би мовити, втрачає свою гідність, з’являючись надто часто, настирливо втручаючись у хід дії і до того ж стаючи надміру схильним до розмов, чи простіше кажучи — балакучим. Ми маємо великий сумнів, чи правильно вчиняє автор, узагалі дозволяючи своєму привидові говорити, якщо той на додачу в цей час відкритий людському погляду.

Вальтер Скотт. Про надприроднє в літературі і, зокрема, про твори Ернста Теодора Вільгельма Гофмана

1

Від звістки про появу в місті двох ресурджентів до зустрічі з ними минула не одна година — і для Оберто це були напрочуд клопітні години.

Те, що видавалося найскладнішим — домовитися із маестро Іракунді — насправді виявилося найлегшим. Так, ювелір був поривчастим і запальним, але аж ніяк не безголовим. Він вислухав пропозицію магуса, лаючись гірше за чоботаря, довго бурчав спершу про неможливість такої роботи, потім — про витрати, пов’язані із замовленням, нарешті заявив: «Нічого не гарантую» і «зайдіть наприкінці Василиска» (себто уже ввечері). Після чого виставив Оберто із майстерні: «Не заважайте, месере! Самі ж хочете, щоб якнайшвидше».

Гаразд, у магуса якраз було кілька незакінчених справ, якими він міг зайнятися до години Василиска.

«Голос мертвих» відпросився попередити Татуся Карло про воскресників — Оберто відпустив. А сам надів личину поважного старця і вирушив на цвинтар.

Тому що обіцянки слід виконувати.

Навіть якщо ти — законник, який збирається порушити головні принципи свого ордену.

2

— Нарешті, месере! — в голосі привида Арігуччі бринить непідробне піднесення. — Я уже зачекався. Кажуть, у вас були неприємності того вечора…

— Нічого серйозного, синьйоре Аральдо, повірте. І я обов’язково навідався б до вас, що б не сталося.

— Месере, у мене ні на мить не виникало сумніву, що ви прийдете! Ви ж законник, а законники — люди свого слова.

Сказане шановним привидом б’є, як то кажуть, «в яблучко». Оберто всміхається:

— Отже, я тут. Про що ви хотіли говорити зі мною?

— Ах, месере, ви такий поквапливий! Справи, еге ж? Клопоти? Все ловите злодіїв, котрі розтривожили спокій люб’язного Цинікуллі?

— Вибачте, синьйоре Аральдо. Я, мабуть, не дуже ввічливий…

— … але на те є причина, чи не так? Всьому на світі, месере, є причина, а інколи навіть не одна. — Привид сумно усміхається і розводить руками, рукави його колихаються двома пухнастими крилами: — Таке життя, месере. Воно втручається у найнесподіваніший момент і вносить свої виправлення в наші плани. Наскільки я розумію, щось подібне сталося і з вами.

— Ви на диво проникливий, синьйоре Аральдо.

— У моєму віці й становищі бути іншим вельми складно. До того ж… це, знаєте, не важко: здогадатися, що саме відбувається з вами. Я, власне, чекав чогось такого, ще коли вперше побачив вас у своїй усипальниці. Ви, месере, уже тоді були не в ладах із самим собою. Зі своїм серцем.

— Та наче поки що не скаржуся, стукотить без перебоїв, — відбувається жартом магус. Але він згадує свою «проповідь» Фантину і дивується збігові: тоді ж мова була саме про серце!

— І воно мовчало, навіть коли ви, месере, незаконно вдерлися до вілли Цинікуллі? Ви, законник, порушили власне закон! Нехай і з добрим наміром — але порушили!

— Ви звинувачуєте мене в цьому, синьйоре Аральдо?

— У жодному разі! Швидше, співчуваю. Ваші наставники, а насамперед — засновники ордену, були не дуже далекоглядні. Вони вчили вас одному, але світ влаштований зовсім по-іншому. Не порушивши закону, ви б ніколи не знайшли персні. Порушивши — пішли проти власної природи, точніше, проти тих принципів, які уже стали невід’ємною частиною вашого єства. Тепер життя і вчення борються у вас — і поки що життя перемагає.

— Гадаєте, це погано?

— Гадаю, це боляче й нестерпно — але необхідно. Ви дорослішаєте, месере.

— Та я ж начебто уже не хлопчик.

Синьйор Аральдо, вибачаючись, піднімає руки:

— Звичайно, звичайно! Я не дуже ясно висловився, месере. Мені слід було сказати: «Ви ростете, змінюєтеся». Цей процес, яким він мені вважається, схожий на дорослішання. Діти ж завжди живуть запозиченим життям: батьківськими уявленнями, батьківськими «погано» і «добре». Поступово дитина починає розуміти, що ці «добре» і «погано» можуть не збігатися з її власними, а світ влаштований дещо складніше, ніж вона звикла вважати. Розуміння цих, взагалі-то, простих речей майже завжди болісне. Руйнуються стінки яйця, і пташеня вибирається на волю.

Деякий час в усипальниці панує мовчанка. Оберто розмірковує про почуте, синьйор Аральдо терпляче чекає.

— Отже, — нарешті мовить магус, — ви радите мені розбити яйце моїх колишніх уявлень? Але той, хто порушив закон один раз, — нехай навіть із найкращих міркувань! — уже не сміє називатися законником.

— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам…

— Але справедливість не встановлюється за допомогою брехні та беззаконня, — звично, хоча уже невпевнено заперечує Оберто.

— Втіште таким аргументом тих, чиї долі зламані вправними купцями чи суддями-крючкотворами. Можна говорити правду, діяти за законом — і при цьому робити несправедливі речі, месере. Ви напевне над