Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

Я ще повисів головою біля її обличчя, але потім, так і не поцілувавши її у вуста, опустив голову на подушку та втупився в небо, по якому знову повз у своїх справах трактор-супутник. Потім я відчув, як мені на груди виліз хамелеон Петрович і повернув свій профіль туди ж, у всіяне зірками небо.

«Усе добре, — сказав я собі. — Нічна варта на місці. Можна засинати...»

31

Наступного дня ми досягнули Бесманчака. Так називалася красива місцина, де два пологі схили пагорбів утворювали широку ущелину правильної трикутної форми, відкриту з одного боку. У центрі цього солончакового трикутника містилася стара могила — кам'яна плита, яка чи то глибоко осіла, чи то була колись давно вкопана. З одного боку з неї піднімався круглий кам'яний стовпчик заввишки з людину, а на його верхівці маяла прив'язана зелена хустина. Я ніколи до цього не бачив схожих могил і з цікавістю наблизився. Роздивився на гладенькому стовпчику арабську в'язь. Позаду підійшла Гуля.

— Тут похований один мандрівний дервіш, — сказала вона. — Його кочівники-киргизи вбили.

— За що?

— Донька одного з них закохалася в дервіша і сказала, що супроводжуватиме його до смерті. Тоді її батько вбив дервіша й забрав її додому. А потім повернувся з братами, й вони поховали його тут...

— А чому він її з ним не відпустив? — запитав я з думкою, що ця історія віддалено нагадує мою.

— Дервіш не може мати дому, а отже, йому не годиться бути жонатим, — відповіла Гуля.

«Ну, слава Богу, що я не дервіш, — подумав я. — У мене все-таки дім у Києві є...»

Тут-таки, біля могили дервіша, ми зняли з верблюдиці поклажу, присіли на смугасту підстилку відпочити, поїли. Потім Гуля зібрала на солончаку оберемок сухих стебелин і гілок тих рослин, які марно силкувалися вижити в цій місцині, й поставила на розпалене багаття триногу з казанком. Незабаром ми пили зелений чай — затримували його в роті й купали в ньому солоні сирні кульки.

За час спільної подорожі я розповів Гулі практично все про своє життя, тому почувався тепер із нею дуже затишно, незважаючи на те, що про її життя майже нічого не знав. Спокій і тиша цього місця сприяли розмові.

— Гулю, — запитав я. — А ти завжди жила в юрті з батьком?

— Ні. Не завжди... Їздила до Алмати навчатися, на шість років...

— А де навчалася?

— Я медінститут закінчила, — скромно опустивши очі, сказала вона.

— І потім одразу назад, до батька?

— Так, — вона кивнула. — Якби я там вийшла заміж, то лишилась би...

— А чому не вийшла?

Гуля знизала плечима.

— Там було багато дітей заможних батьків, яким усе одно не дозволили б зі мною одружитися... Але я б і сама не захотіла... А ти був одружений?

— Ні, — відповів я. — Жив два роки разом з однією жінкою, вона була з іншого міста. Потім вона захотіла перевезти до нас свою матір, і я усвідомив, що наше спільне життя треба завершувати... Помешкання було маленьким, та й стосунки наші з нею якось уже згасали, тому навряд чи приїзд її мами додав би до них романтичності. Після цього я вирішив пожити сам, і мені це сподобалося. Ну, а потім я тобі вже розповідав.

Гуля кивнула.

— Я тобі подобаюся? — запитав я в неї. Ми дивилися одне одному в очі.

— Так, — сказала вона тихо.

Мені було хороше. Тепле, трошки солонувате повітря овіювало обличчя. Навпроти сиділа вродлива жінка, яка щойно зізналася, що я їй подобаюся. Що мені ще було потрібно? Та загалом нічого, навіть пошуки чогось, закопаного Тарасом Шевченком, здалися непотрібною, мізерною суєтою, а не метою великої подорожі. Та й не знаю я, що він там закопав і чи закопав узагалі. Може, це був звичайний брехливий донос, аби дозолити осоружному малоросу, заголеному в москалі. Смішно було цієї миті думати про Шевченка, хоча водночас пригадалися коментарі покійного Гершовича про те, що більше за все на світі Кобзар боготворив жінку.

Я підвівся й сів поруч із Гулею. Повернувся до неї, подивився в її карі очі.

— Дозволиш, я тебе поцілую? — запитав я несміливо.

— Чоловік не повинен запитувати дозволу в дружини...

Ці її слова вибили з мене відчуття піднесеної романтичності. Але все ж таки сприйнявши їх як просте «так», я нахилився до її обличчя, і наші губи доторкнулися. Цієї миті я більше за все боявся нерухомості й пасивності її вуст, але, на щастя, боявся даремно.

Ми цілувалися кілька хвилин. Поцілунок був солодким і солоним. Солоності надавали йому нещодавно розкатані в роті до повного розчинення сирні кульки або ж повітря, яке нас оточувало. Я обійняв Гулю і притиснув до себе. Мої руки відчували її тепло. Я вже цілував її шию, загорнувши обличчя шовком її волосся. Солоність її шкіри вже здавалася солодкою, значення слів змінювалися на протилежні, залишаючи непорушними відчуття й почування, до яких прагне кожна людина, а коли досягне, намагається втримати якомога довше.

32

Верблюдиця Хатема йшла від нас повільно, раз по раз зупиняючись і озираючись назад.

— Вона що, сама повернеться? — запитав я.

— Так, — відповіла Гуля. — Нам теж час...

Я склав речі й завдав на плечі рюкзак, узяв у руку каністру з водою. Потім озирнувся на подвійний баул. Здавалося, що цей баул важчий, ніж рюкзак, і я зробив крок до нього, щоб перевірити.

— Я візьму, — випередила мене Гуля.

Вона легко закинула його перев'яз на плече і подивилася на мене очікувально.

Ми простували солончаковою смугою, що огинала узвишшя пагорбів. Позаду лишився Бесманчак і могила вбитого дервіша.

Сонце в цьому місці здавалося не настільки палючим, як у пустелі. Хоча висіло воно в центрі неба, нібито навмисно намагалося бути рівновіддаленим від усіх навколишніх обріїв. Я подумав про те, що коли обводиш горизонти поглядом — ніколи не сприймаєш їх як межу кола, хоча за простою логікою вони можуть бути виключно колом. «Видно, сама земля недостатньо кругла», — вирішив я і на цьому заспокоївся.

Ми йшли поруч. Я скоса поглядав на Гулю. Знову хотілося чути її голос, але вона ступала мовчки, теж про щось замислившись. А мені не хотілося її тривожити. Усе ж таки значно приємніше розмовляти