Борис Опанасович Комар - Диваки

Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою.

Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав.

— Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося.

— Що?.. — підняв мокру голову.

— Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду.

— Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився…

— А таке, що я кину вас і піду до мами, якщо пити будете і… красти.

Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.

ПРИГОДА В САДУ

Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона рушила з шкільного двору.

Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках порожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, котили тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий грунт.

Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай.

— Іди, іди сюди! — покликав Микола. Собака зрадів, кинувся до нього.

— О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Михайлівна, яка йшла поруч свого класу.

Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч.

— Чого ти такий? — нахилився до нього Микола.

— Який? — скинувся хлопець.

— Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж?

— Ні-ні, — заперечив Сашко, — нічого не натворив. Голова болить…

Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…

Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів.

— Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони.

— Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович.

Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.

Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил.

— Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна.

— То ще й мало, — храбрував Микола.

— Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька.

Зачувши розмову, підбіг Олег.

— Давайте, я помагатиму.

— На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш?

— Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег.

— Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов у сад?

— Спить, мабуть, і досі… А що?

— Та це я так…

А сам ураз повеселів.

“От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!”

До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.

Сіли відпочити й поїсти.

Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив:

— Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна?

Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потягнулися до клунка руки школярів.

— У-у-м! Ох і солодкі, як мед!

— А пахучі!

— А соковиті!

— Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег.

— Значить, добрі яблука? — “задоволено посміхнувся садівник.

— Еге ж, яблука справді смачні, — похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт?

— Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь.

— Вперше чую…

— То й не дивно, бо раніше не було такого.

— Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька.

— Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблунці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Га?..

Миколу й Сашка кинуло в жар.

Навіщо він ото говорить — “якісь шибеники”, мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати з них, а інших застерегти, щоб не робили такого?

В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку, Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася:

— Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи й Сашка.

— Пра-а-авду! — підтвердили школярі.

— Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх.

— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…

— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.

Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:

— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.

— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…

— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?

— Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувати, а вони…

У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись.

— Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав.

— Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.

“Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…”

Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.

Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.

Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.

“Це