Елінор Портер - Поліанна

гратися «в радість». Двічі вона заводила про це мову, але доходила тільки до слів татка… Джон Пендлтон щоразу переводив розмову на іншу тему.

Поліанна тепер не сумнівалася, що Джон Пендлтон був колишнім коханцем міс Полі. І вона з усією силою любові, відданості бажала принести щастя в їхнє безбарвне самотнє життя.

Однак дівчинка не уявляла, як це зробити. Вона розповідала містеру Пендлтону про тітоньку, і він слухав її — іноді ввічливо, іноді роздратовано, часто з глузливою посмішкою на стулених вустах. Поліанна розповідала тітоньці про містера Пендлтона… радше намагалася, бо та її майже ніколи не слухала і завше знаходила іншу тему для розмови. Подібна реакція була й тоді, коли Поліанна ставала на мову про іншу особу… скажімо, про лікаря Чилтона. Але останнє Поліанна списувала на те, що тітоньці й досі незручно від того, що лікар Чилтон помітив її в солярії з трояндою в зачісці й мереживною шалею на плечах. Але з часом Поліанна відзначила, що тітонька має до лікаря особливе упередження. Такі підозри в неї з'явилися після того, як вона одного разу змушена була сидіти вдома через сильну застуду.

— Якщо тобі до вечора не покращає, я пошлю по лікаря, — промовила тітка.

— Справді?! Тоді мені погіршає, — з бульканням в голосі сказала Поліанна, — я буду рада, якщо лікар Чилтон приїде оглянути мене.

І тут її здивував вираз обличчя тітоньки Полі.

— Я мала на увазі не лікаря Чилтона, Поліанно. Він не наш родинний лікар. Якщо погіршає, я покличу лікаря Воррена.

Поліанні не погіршало, і лікаря не кликали.

— Я рада, — повідомила увечері Поліанна тітці. — Звичайно, я люблю лікаря Воррена, але лікаря Чилтона я люблю більше. І він образився б, якби я його не покликала. Він же не винний, тітонько Полі, що нагодився тоді, коли я вас так гарно причепурила, — задумливо промовила вона.

— Годі, Поліанно. Я не збираюся обговорювати лікаря Чилтона… або його почуття, — рішуче дорікнула міс Полі.

З хвилину Поліанна розглядала міс Полі похмурими очима, а тоді зітхнула:

— А ви знаєте, тітонько Полі, мені так подобається, коли у вас щічки пашіють, як зараз. А ще більше мені подобається робити вам зачіску. А давайте… Ну чому, тітонько Полі?

Але міс Полі була вже генде в коридорі. Наприкінці серпня Поліанна в черговий раз прийшла вранці відвідати містера Пендлтона. У кімнаті вона вражено зупинилася: на подушці палахкотіли яскраві блакитні, золотисті, зелені смужки, оторочені червоним і фіолетовим. Від захвату вона завмерла на порозі.

— Ой, містере Пендлтон, у вас веселчині дітки… справжня веселка завітала до вас у гості! — вигукнула вона й аж сплеснула в долоні. — Ой, яка краса! Але як вона зайшла сюди? — викрикувала Поліанна.

Джон Пендлтон похмуро розсміявся. Йому зранку було непереливки.

— Ну, гадаю, вона «зайшла» через фаустоване скло термометра на вікні, — стомлено сказав він. — Сонце не мусить падати на нього, але вранці буває.

— Але ж як гарно, містере Пендлтон! Сонечко такі чудеса робить! Овва! Якби я мала такий термометр, я тримала б його цілий день на сонці.

— Тоді він був би нінащо, — розреготався чоловік. — Якщо термометр увесь час висітиме на сонці, не можна взнати, холодно надворі чи спекотно.

— Байдуже, — вихопилося в Поліанни, котра зачаровано дивилась на сяйво барвистих смужок на подушці. — Кого це обходить, якщо у вас у кімнаті живе веселка?

Чоловік розреготався. Він з цікавістю дивився на захват Поліанни. Раптом щось спало йому на думку. Він торкнув дзвіночок біля себе.

— Норо, — сказав він, коли літня служниця з'явилася в дверях, — принесіть мені один великий мосяжний свічник з камінної полиці у вітальні.

— Слухаю, сер, — пробурмотіла жінка, вражено позираючи на нього. За хвилину вона повернулася, і, коли йшла до ліжка, її ходу супроводжував мелодійний подзвін. Це грали призматичні підвіски старовинного канделябра.

— Дякую, поставити його на стійку, — наказував чоловік. — Тепер візьміть мотузку і зачепіть її за раму підйомного вікна. Опустіть раму, закріпіть мотузку з іншого боку. Ось так. Дякую, — мовив він, коли служниця виконала його прохання.

Коли вона вийшла з кімнати, він усміхненими очима подивився на зачудовану Поліанну.

— Поліанно, подай мені, будь ласка, свічник.

Вона подала його обіруч. Містер Пендлтон почав знімати й викладати підвіски, і скоро дюжина їх лежала рядком на його ліжку.

 — А тепер, моя люба, візьми й почепи їх на мотузку, яку закріпила на вікні Нора. Якщо ти справді хочеш оселитися у веселці… гадаю, нам вдасться зробити для тебе домівку-веселку.

Поліанна ще тільки вішала третю підвіску на залитому сонцем вікні, як вона все зрозуміла. Від хвилювання у неї тремтіли пальці, але нарешті вона впоралася, відступила і аж скрикнула від захоплення.

З похмурої відпочивальні утворилася казкова країна…. Скрізь танцювали блискітки: червоні й зелені, фіалкові й жовтогарячі, золотаві й блакитні. Стіни, підлога, меблі і навіть ліжко були охоплені вогненним виром кольору.

— О-о-о, яка краса, — видихнула Поліанна і раптом засміялася: — У мене таке враження, що сонечко спеціально прийшло до нас погратися в цю гру, ге? — запитала вона, зовсім забувши, що містер Пендлтон нічого не знає про її гру і не розуміє, про що йдеться. — Шкода, що в мене такого нема. Я дала б їх тітоньці Полі, і місіс Сноу, і ще багатьом. Мені здається, вони теж були б раді. Навіть тітонька Полі зраділа б, якби вона жила в такій веселці, і дозволила б собі хоч раз грюкнути дверима. Як ви гадаєте?

Чоловік розсміявся.

— Ну, наскільки я пригадую твою тітоньку, міс Поліанно, то їй потрібно щось вагоміше за кілька підвісок у сонячний день, щоб вона дозволила собі грюкати дверима і радіти. Але скажи мені, про яку гру ти торочиш увесь час?

Поліанна уважно подивилася. Тоді глибоко вдихнула.

— Я ж зовсім забула, що не встигла нічого вам розповісти про мою гру.

— Та поясни мені все, врешті-решт.

Цього разу Поліанна розповіла йому все, від початку до кінця, починаючи з милиць, які прислали їй замість ляльки. Розповідаючи, вона не споглядала на нього. Очі її були прикуті до танцю барвистих вогників від призматичних підвісок, що погойдувалися на осонценому вікні.

— Ось і все, — зітхнула Поліанна, закінчивши оповідь. — Тепер ви розумієте, що я мала на увазі, коли сказала, що сонечко теж гратиметься в цю гру.

Запанувала тиша. Її порушив невпевнений голос, що линув від ліжка.

— Можливо. Але як на мене, Поліанно, то ти краща за всі призми разом узяті.

— Ой, я ж не вмію перетворювати сонячні промені на ці