все, щоб їх знову бачити, — ця єдина для нас жінка, як ми чудово розуміємо, була б інша, якби ми не їздили до міста, де ми з нею спіткалися, якби гуляли в інших дільницях, якби відвідували інші салони. Ми вважаємо її за єдину, тоді як вона незчисленна. А проте вона стоїть перед нашими закоханими очима увиразнена, незнищенна, протягом тривалого часу її годі заступити іншою. А все тому, що ця жінка, вдавшись до ворожби, розбурхала в нас тисячу відрухів ніжности, які досі дрімали в нас у зародковому стані, а тепер завдяки їй зібралися, з’єдналися воєдино, без жодного люзу між ними; це ми самі, надаючи їй характерних рис, втілили її в плоть коханої істоти. Тому, якщо ми для неї є тільки одним з тисячі чоловіків і, може, навіть останнім з їхнього числа, то вона для нас є істотою єдиною і винятковою метою нашого життя. Звичайно, я добре усвідомлював, що це кохання не було чимось неминучим, і не лише тому, що я міг захопитися панною де Стермар’єю, але, якби й не захопився, то позаяк уже кохав Альбертину, я відкрив, що моє почуття нічим не відрізнялося від почуття інших людей і відчував, що моє кохання ширше, ніж Альбертина, що воно, не знаючи її, накривало її з головою, подібно до того, як прибій накриває благенький хвилеріз. Але, живучи з Альбертиною, я не міг позбутися кайданів, які сам собі й викував; звичка пов’язувати з її особою почуття, яке не мало в ній свого джерела, схиляла мене трактувати це почуття як почуття, пробуджене саме нею, — так само, як за однією філософською школою, завдяки звичайному збігові думок ми схильні надавати двом різним явищам ілюзорної чинности, неминучости причинного зв’язку. Я гадав, що мої товариські стосунки, мої статки убережуть мене від страждання, і, може, досить скоро, бо це буцімто позбавляло мене змоги відчувати, кохати, уявляти; я заздрив бідній сільській дівчині, яка через брак знайомств, навіть телеграфу, може довго мріяти після пережитого горя, якого вона не здатна якось приспати. Тепер я зрозумів, що величезна відстань, як між дукинею Ґермантською і мною, тільки зворотно, може бути моментально зведена нанівець з допомогою судження, думки, для якої високе становище в суспільстві — всього лишень млява, податлива маса. Мої взаємини, мої статки, засоби, якими мене змушували користуватися, моє становище в суспільстві і здобутки цивілізації досягли лише того, що я відсунув термін мого зіткнення врукопаш із незламною волею Альбертини, яка не піддавалася жодному тискові. Звичайно, я міг послати телеграму, зателефонувати Сен-Лу, зв’язатися з турським поштовим бюро, але хіба чекання не було б марним, а результат ніяким? І хіба сільські дівчата, позбавлені суспільних привілеїв і стосунків, або ж люди, незнайомі з новими технічними досягненнями, менше страждають, бо в них скромніші запити, або менше відчуваємо брак того, що ми завше вважали за недоступне і що через те воно здається нам якимсь примарним? Ми дуже пожадаємо ту, яка віддасться нам за хвилю, бо надія випереджає посідання; жаль за чимось розпалює жагу. Відмова панни де Стермар’ї пообідати зі мною на лісовому острові перешкодила мені покохати саме її. Цього могло бути й достатньо для того, аби я її покохав, якби знову вчасно її побачив. Тільки-но я дізнався, що вона не прийде, як виснував собі неправдоподібну гіпотезу, якай справдилася, що, може, хтось ревнує її, не дозволяє зустрічатися з іншими, і я ніколи її не побачу, — мені це так боліло, що я ладен був віддати все за зустріч із нею. То була одна з найбільших душевних мук у моєму житті, і тільки приїзд Робера де Сен-Лу приніс мені полегкість. Отож, починаючи від певного віку, всі наші захоплення, наші коханки — це посестри нашої туги; наша минувшина та її загоєні рубці на нашому тілі визначають нашу прийдешність. Зокрема це стосується Альбертини: вже з самої історії мого почуття до неї, тобто до неї та її подруг, було видно, що, навіть незважаючи на ролі цих останніх, моє кохання не було таким уже й неминучим. Адже це було не таке кохання, як до Жільберти, а щось виникле внаслідок поділу його між кількома дівчатами.
Цілком можливо, що я любив її приятельок через неї, а ще й тому, що вони здавалися мені чимось схожими на неї. У кожному разі довший час я міг вагатися між ними, мій вибір падав то на ту, то на ту, і якщо я волів одну, досить було, щоб інша спізнювалася на побачення, відмовлялася від зустрічей, як я вже відчував, що в мені зароджується до неї почуття. У Бальбеку часто траплялося під час чекання на побачення з Андре, коли це було побаченням перед тим, як Альбертина мене підводила, душа в мене терпла, я думав, що вже ніколи її не побачу, і тільки її я кохав. А коли приходила Андре, я казав їй не лукавлячи (як сказав у Парижі, довідавшись про знайомство Альбертини з мадемуазель Вентейль) те, що вона могла сприйняти як вигадане, нещире освідчення і що я справді сказав би їй тими самими словами, якби напередодні був щасливий з Альбертиною: «Ах, якби ви прийшли раніше! А тепер я покохав іншу!» Замінюючи Андре Альбертину в той момент, коли я дізнався про її знайомство з мадемуазель Вентейль, я обдарував почуттям по черзі кожну з них двох, але ж я наразі кохав тільки одну. Проте раніше бувало і так, що я майже сварився з обома. Та, яка зробить перший крок, поверне мені спокій, казав я собі, а якщо вона не перестане гніватися, я покохаю другу, що зрештою не значить, що я кінець кінцем не зв’яжуся з першою, бо вона мене втішить, хоча і не дуже, потому як мене скривдила друга, а другу я ніколи не забуду, якщо вона не вернеться. А іноді, коли я був переконаний, що принаймні одна з них повернеться, то якийсь час жодна з них не з’являлася. Моя туга тоді подвоювалась, і подвоювалося кохання. Я давав собі слово розлюбити ту, яка врешті з’явиться, але наразі страждав через обох. Це доля певного віку, який може настати дуже рано. Любов пробуджується в нас не стільки до якоїсь істоти, скільки внаслідок розриву з цією істотою, чия душа, коли її постать розпливається, перестає існувати, зате наш вибір, такий свіжий і незбагненний, залишає нам тільки одне — сказати, аби покласти край нашій муці, такі слова: «До вас можна?»
