Пол Стюарт - Бурелов

сина. І батько не взяв його з собою. — Найвищий Академік самовдоволено всміхнувся. — Яка легковажність!

Він повернувся до Мінуліса.

— Треба негайно познайомитися з малим, — розпорядився він. — Ми запросимо його сюди, у Санктафракс, і чекатимемо на повернення геройського батечка.

Відтак Помполніус обернувся до Форфікюля.

— Якого розкішного маленького козиря для майбутнього торгу ви нам дали! — кинув він, кладучи важкі щипці назад на полицю. — Не знаю, як вам і дякувати.

Форфікюль чув себе глибоко нещасним. Його спроба оборонити Живчика провалилася, і тепер хлопець у смертельній небезпеці. А все ж — хай простить йому Небо! — він не міг стримати полегшеного зітхання: Найвищий Академік здавався таким потішений з добутих відомостей.

— Отже, я можу йти? — запитав він.

Вілнікс обвів його пильним поглядом і посміхнувся. Форфікюль зорив на нього, в очах його жевріла надія. У ночоблуда ще й досі лящало в голові від оглушливого гримоту металу об метал, і йому не чути було похмурих думок, схованих за чолом усміхненого Найвищого Академіка.

— Можете йти? — перепитав нарешті Вілнікс Помполніус. Очі йому заблищали. — О, ну, звісно ж! На всі вітри!

Від радощів Форфікюлеві перехопило дух.

Вілнікс кивнув головою Мінулісові.

— Розсупонь його і жени втришия, — звелів він. А тоді, роздосадуваний тим, що волосяниця знову викликала сверблячку, а шпичаки та цвяхи знову вгородилися йому в голову та ноги, Найвищий Академік додав: — Але спершу пообтинай йому вуха.

Розділ одинадцятий

У серці бурі

Живчик лежав на певній відстані од гидосвітнього Камбаломордового солом’яника. Він і досі прикидався непритомним. Щоразу, як «Бурелов» зазнавав кильової та бортової хитавиці, він одкочувався трохи далі, сподіваючись, що переміщення по долівці плескатоголовець ставитиме на карб рухові корабля. Повільно — до болю повільно — він, маневруючи, наближався до сходнів. Утекти! Єдина можливість урятувати становище, єдине його бажання!

«Телепень! Телепень! Телепень!» — правив про себе Живчик. Він не тільки не послухав батька — через нього, Живчика, той опинився у владі підступних заколотників, а саме такої лихої напасті Захмарний Вовк і боявся найбільше.

Небесний корабель рвучко нахилився на лівий борт, і Живчик двічі перекотився з місця на місце. Сходи поближчали.

«Сліпому було видно, що ждати від Спліта чогось доброго не випадає», — не переставав Живчик лютувати на себе в думках. Стерничий завше дивився на нього вовком. Він мав би доглупатися, чому той раптом записався до нього в друзі!

— О сили небесні! — промурмотав він. — Що ж я накоїв?

Небесний корабель нахилився на правий борт, і Живчикові довелося руками й ногами впертись у чардак, щоб не скотитися назад до Камбаломордової лежалки. Крізь примружені повіки він пантрував, як плескатоголовець винюхує у брудній соломі завалящі шматки м’яса.

«Мерзенна тварюка! — подумав він, жахнувшись. — А тим часом… який грізний із нього боєць!..»

Тут «Бурелов» став дибки, мов бойовий зубощир-скрадайло, відтак різко гойднувся на лівий борт і опустився. Чуючи, як до горла підступає нудота, Живчик перекотився останні кілька вершків до нижніх приступок сходнів. Там він завагався і озирнувсь назад. Небесний корабель здибився вдруге, і тут розлягся голосний гуркіт: то Камбаломорд схибнувся і брязнув об долівку.

«Пора! — скомандував собі подумки Живчик. — Чеши звідси, поки не пізно!»

Він скочив на ноги, люто вхопився за дерев’яні бильця і подерся приступками сходнів з усією швидкістю, яку тільки дозволяли тремтячі ноги.

— Ой! — заревів Камбаломорд, усвідомивши, що сталося.

— Куди це тебе понесло?

Живчик не гаяв часу на відповідь.

— Хутчій! — розпачливо підганяв він себе. Хлопець уже сягнув середини сходнів, але люк над головою, здавалося, анітрохи не понижчав. — Хутчій!

Тим часом Камбаломорд устиг зіп’ястися на ноги, перескочив ґратки, якими була огороджена його лежалка, і стрімголов погнав до хлопця. Живчикові ще лишалося сім щаблів, а Камбаломорд уже опинився біля нижньої приступки. П’ять… чотири… Живчик відчував, як двигтять сходні під важкою ступою плескатоголовця, коли той квапливо дряпався за ним догори. Три… два…

— Ще трішечки, — бурмотів Живчик. — Ще один щабель — і …

Зненацька він відчув, як мозоляста рука плескатоголового гобліна спіймала його за кісточку.

— Ні! — заволав він, хвицаючи обома ногами.

Живчик попхнув тремтячими руками відкидну ляду люку і, шугнувши вгору, протисся крізь тісну дучку. Він упав навколішки край люку. Лопаточки Камбаломордових пальців з’явилися на обідцеві отвору. Живчик нахиливсь, ухопився за відкидну ляду і з усієї сили прибив її.

Розітнувся болісний рев. Пальці зникли з очей, і з-під люка долинув притлумлений згук: зірвавшися зі сходнів, Камбаломорд гепнув додолу.

Живчик таки доп’яв свого! Він утік! Проте хлопець і далі мався на бачності: плескатоголовець знову спинався вгору, тяжко гупаючи по приступках. Живчик — серце йому шалено калатало — засунув люк важкими прогоничами і для більшої певності пересунув із кутка на ляду здоровенне барило квашеного крайдорожника. Потім, зірвавшись на рівні, подався до ще одних сходнів — цим разом вони вели просто на горішній чардак. Та щойно він подряпався ними вгору, як за його спиною розляглося скажене гримання упереміж із несамовитими прокльонами.

— О Небо! Зроби так, щоб люк витримав, — молився Живчик. — Прошу тебе, благаю!

А на горішньому чардаку, і гадки не мавши про те, яка драма розгортається внизу, капітан і команда «Бурелова» безнастанно боролися, щоб утримувати небесний корабель на лету, поки велетенський кулястий згусток хмаровиння, тріскочучи і висяваючи сполохами, мчав по небу.

— Напнути корпусні линви! — загорлав Захмарний Вовк, коли Велика буря зі свистом погналася до Присмеркового лісу. Утримати «Бурелов» у самім її осерді було питанням життя і смерті. — Прибрати лісель. Розплутати кліверний такелаж!

Атмосфера була в буквальному розумінні наелектризована. Крихітні блакитні змійки, світні, лускітливі, опушували силует небесного корабля. Вони леліли, яскріли, танцювали скрізь — від бушприта до стернової гирі, від маківки щогли до корпусу. Вони грали на самих небесних піратах — на їхніх бородах, строях, пальцях і носаках; від такої іскрявої оправи усе тіло їм поколювало.

Тем Човновод саме повертав ганшпруг.

— Не можу сказати, щоб мені це надто подобалося, — буркнув він, коли блакитне світло заграло навколо його рук.

Стоуп Рипуча Щелепа, заклопотаний ремонтом скайселя, глянув на нього згори.

— Во-оу-но ні-оу-вечить мо-оу-ю ще-оу-лепу, — задихаючись, прохарамаркав він.

Тем вишкірив зуби.

— Не ба-оу-чу нічо-оу-го сміш-оу-ного! — скривився Стоуп.

—