Джордж Мартін - Чвара королів

Бичок за живоплотом недовірливо хитнув головою.

— Нащо ти здався королеві, Аріку?

Вона пхнула його в плече.

— Сиди тихо!

Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску.

— Гарнесенько.

І сплюнув на землю.

— Тілько тутечки таке діло. Хлопець тепер у Нічній Варті. А Варті насцяти, що він там накоїв у місті.

— Королева тебе не спиталася, діду, і я не питатиму, — мовив очільник. — А хлопця заберу.

Ар’я поміркувала про втечу, але зрозуміла, що на віслюку від коней золотокирейників далеко не втечеш. Та й стомилася вона тікати. Тікала, коли по неї прийшов пан Мерин, і знову тікала, коли вбили батька. Якби вона була справжньою водотанцівницею, то вийшла б із Голкою, перерізала геть усіх, і тікати більше б не довелося.

— Нікого ви не заберете, — вперто проказав Йорен. — Про те є закон.

Золотокирейник лінькувато витяг з піхв тесака.

— Ось тобі закон.

Йорен байдуже глипнув на зброю.

— То не закон, то ножик. Осьо в мене є не гірший.

Очільник вишкірився.

— Старий дурень. Та в мене тут п’ятеро вояків.

Йорен сплюнув.

— А в мене осьо тридцять.

Один золотокирейник зареготав.

— Оцей набрід? — спитав мугиряка з перебитим носом. — Хто на мене перший? — заволав він, оголюючи клинка.

Торба висмикнув вила з копиці сіна і відповів:

— Я перший.

— Ні, я! — гукнув Різан, повновидий каменяр, витягаючи бияка з кишені шкіряного фартуха, якого завжди носив на собі.

— Я теж хочу. — З землі підвівся Курц, стискаючи в руці патрального ножа.

— А хоч би й ми, ось із ним удвох. — Кос миттю напнув тятиву на довгого лука.

— Та всі разом, — докінчив Рейзен, здіймаючи важку й довгу дорожню ковіньку з міцного дерева.

Дубар вийшов голий з лазні, тримаючи одяг у оберемку, побачив, що робиться, і впустив усе додолу, залишивши тільки кинджал у руці.

— Що, бійка? — запитав він.

— Та напевне, — відповів Мантулик, нишпорячи рачки у пошуках великої, зручної для кидання каменюки.

Ар’я не вірила очам своїм. Адже вона ненавиділа Мантулика! Чого б це він ставав за неї до смертельного бою?

Стражникові зі зламаним носом все це досі здавалося кумедним.

— Ви, дівчатка, повикидайте камінці та дрючки, поки вас не відшмагали. Спершу треба знати, з якого кінця за меча братися, а тоді вже в бійку лізти.

— Я знаю!

Ар’я не дозволить їм помирати за неї так, як Сиріо. Не дозволить! Пропхавшись через запліт з Голкою в руці, вона стала у стійку водотанцівниці.

Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу.

— Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає.

— Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене!

— Ми по нього.

Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча. Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака.

— А не візьмеш жодного, як не хочеш собі другої усмішки на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста.

Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча.

— Чого став? Не барися.

Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку.

— А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді.

— Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою.

— Кращі за тебе вже пробували.

Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових.

Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай.

— Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст.

Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник.

— Кому оце?

— Мені! — верескнув Мантулик.

— Тільки на Аріка здуру не здіймай.

Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком.

— Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий.

Ар’я нічого не розуміла.

— Навіщо він королеві?

Бичок витріщився на неї, суплячи брови.

— А ти їй навіщо? Малий помийний щур, та й годі.

— А ти байстрюк, та й годі! — «А може, лише прикидається байстрюком.» — Як тебе насправді звуть?

— Гендрі, — відповів він, вагаючись, наче не знав достеменно.

— Хто їх розбере, нащо їм один чи другий, — мовив Йорен, — та не матимуть жодного. Сідайте на двох румаків. Як удалині бодай майне золота кирея — щоб мені й оком не змигнули, а вже чвалали до Стіни так, наче вам під хвіст дракон дише. На решту з нас вони чхати хотіли.

— Окрім вас, — заперечила Ар’я. — Той стражник сказав, що хоче стяти вам голову.

— Щодо моєї голови, — буркнув Йорен, — то хай пробує, хоч пупа надірве.

Джон I

— Семе? — неголосно покликав Джон.

У повітрі літав дух паперу, пилюки та незчисленних років. Просто перед ним у темряву тяглися високі дерев’яні полиці, закладені переплетеними у шкіру книжками та кошиками старовинних сувоїв. Крізь ряди та стоси книжок пробивалося слабке жовте сяйво прихованої десь світильні. Джон дмухнув на свічку, яку мав із собою — щоб не піддавати небезпеці відкритого полум’я стільки старого сухого паперу — і рушив до світла вузькими проходами під склепінчастою стелею. Цілком вдягнений у чорне, він здавався тінню серед тіней — темноволосий, сіроокий, з довгим похмурим обличчям. Руки вкривали чорні замшові рукавиці, бо правиця була обпечена, а ліву Джон вдягнув, щоб не почуватися дурнувато у одній.

Семвел Тарлі згорбився над столом у заглибині, зробленій у