Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

В день побачення з Зораном у тебе починаються місячні, які чомусь у твоєму полтавському дитинстві називалися словом «діла». Тобі лише цього бракувало… Ти йдеш пити вино із сербським мачо, що теоретично мало би бути цікавим експіріенсом… як воно українською? Досвідом. Приємним часом. Часопроводженням. Але в очах у тебе туман через пігулки і сльози за втраченим будинком, ти й хотіла б скасувати зустріч, але ти вже кілька разів її відкладала і боїшся, що Зоран тебе просто пошле.

«Шукай очима фігуру східноєвропейського продавця наркотиків у шкірянці», — читаєш ти есемеску. Опис дуже влучний: ти одразу бачиш напружену постать, готову в будь-яку мить до дії: чи накивати п’ятами, чи зацідити тобі в табло, чи міцно тебе обійняти, чи спиздити гаманець — важко сказати.

Ви йдете куштувати вино. Йому нічого не подобається. «Я люблю Ріоху, — каже він. — Я курець, оці всякі ваші бургундські до моїх смакових рецепторів не пробиваються».

Ти згадуєш його сторінку на сайті знайомств. «Курю небагато» — значилося там.

— Небагато, як на югослава, — уточнює Зоран.

Він коментує твої підбори: «Це ж незручно! Ти не маленька, ти просто концентрована». Ти зауважуєш, що іноді хочеться дивитися людям бодай на підборіддя, а не на пуп. Він захоплено реагує на твоє зауваження й енергійно кривиться від вина. Ти тримаєшся з усіх сил, час від часу запиваючи водою з фонтанчика для споліскування вина чергову пігулку, але слабкість не відпускає.

— Ти трохи не така, як я собі уявляв, — каже Зоран. — Я думав, що ти більше говоритимеш.

— Я не така і є, — стогнеш ти. — У мене депресія і менструація.

— Ясно. Значить, якщо поїдемо пізніше до мене в гості, то трахатись не будемо. Ну це нічого, можемо просто поговорити. Я покажу тобі свої старовинні колонки.

Тут би сказати щось гостре і смішне, але ти можеш видушити із себе тільки слабку посмішку. «У мене завтра відповідальний день на роботі, може, якось іншим разом».

Запитуєш заразом, чим він займається. Він, як і Пітер, фінансист, але іншого профілю; він довго розповідає про фінансову аналітику й роботу з банками, особливо центральноєвропейськими, про визначення їхнього прибутку і аналіз видатків. Ти розумієш, що по- простому це називається «промислове шпигунство».

Те, що ти не особливо в балакучому настрої, не дуже заважає Зорану. Він починає говорити про свої інші побачення і про те, які страшні чувіхи на них приходили.

— Життя надто коротке, щоб цілувати крокодилів, — каже він і переходить до того, як ти виглядаєш у джинсах.

Ви доходите до стенду з балканським вином, і він починає неполіткоректно коментувати політичну ситуацію в нових балканських країнах.

— Словенське? — бурчить він. — Та словенців би й у помині не було, якби не хорвати з сербами. Словенія — це австрійська парковка, ось і все.

Ти кажеш йому, що він не перший балканець, який сповідує ідею панславізму, але страшенно жене на сусідів. Ті ж словенці, коли ти з ними спілкувалася, виступали за культурний взаємообмін з усіма, аби тільки не з сербами — ті й неграмотні, й дикі. Він заперечує, що не такий, бо для нього всі однакові, й одразу переходить на македонців і чорногорців, про яких йому також є що сказати.

Ти запитуєш, звідкіля в нього шрами на пиці. З’ясовується, що він воював у 1992-му. Він розповідає щось про пістолети, про те, як його напарник застрелив кількох, що ґвалтували дівчину в Боснії, про те, як приходили за його батьком, але він був удома і відстрілявся. Ти вирішуєш не уточнювати, на чиєму боці він воював, — у тій війні не було гарних боків.

Ти вирішуєш також, що ветеран балканських воєн, із можливими флешбеками — як воно? Згадками? Кошмарами? — та ще й такий, якому тільки подавай красиву дупу в джинсах, та ще й такий, який чувом не чував про політкоректність, тобі не потрібен, і це дивним чином покращує твій настрій, бо прибирає потребу подобатися. Несподівано для себе ти починаєш розповідати йому про проблеми з колишнім, про те, як тобі шкода втрачати свій дім — перший дім, який ти справді могла назвати власним, — і, за великим рахунком, про те, що мужики козли. Він усе це слухає, час від часу вставляючи власні 5 копійок, чи що там ходить у них на Балканах, про свою колишню, яка довго від нього йшла, йшла і нарешті пішла цього ж літа. Ти не розумієш, як можна довго йти від когось. Навіщо мучити себе й іншого? Через надії, що щось знову спалахне і вивергнеться, як древній вулкан, якого вже давно перестали боятися? Хрін там. Може, Ісус і є любов, але любов не є Ісус, ні хріна не воскресне.

Ви сидите й говорите допізна: тобі є багато про що розповісти, а кому, як не цьому гевалу. Хай слухає, однаково ти його більше не побачиш. Це йому кара за чоловічу дрібність духу, за ницість і безвідповідальність, за те, що якимось чином він причетний до того, що у тебе немає дому. Хай, падло, слухає.

В якусь мить Зоран каже, що раз тобі так паскудно, то ти мусиш йобнути його в плече кулаком і тобі полегшає. «За що? — дивуєшся ти. — Ти мені нічого поганого не зробив». «Ну й жирна ти дура», — миттєво каже він. Ти заціджуєш йому в плече, і справді легшає. Він кладе свою величезну лапу тобі на плече. «Це ще що? Що твоя рука тут робить?» — питаєш ти, водночас дивуючись, що тобі не відразливий цей доторк. «Їй тут добре. Вона якраз туди підходить». «Прибери». Він прибирає.

Ти, вже цілком не знати нащо, розповідаєш йому про Пітера і про те, що не можеш зрозуміти, що він про тебе думає, і про те, що тобі треба не встругнути херні і дуже ретельно виважити все на майбутнє, і як ти намагаєшся вперше в житті все зробити правильно. Зоран гмикає. «Такі розумні люди, як ти, часто думають, думають і додумуються до того, що заганяють себе в куди гіршу ситуацію, ніж якби просто робили що хочуть. Багато хто вважає, що чим важче чогось добиватися, тим воно цінніше. Я в це не вірю. Якщо воно не дається в руки, то це не моє».

Наступного дня він пропонує зустрітися, але ти не маєш сили. «У мене зараз бардак у голові,