Джеремі Стронг - Вікінг у моєму ліжку

два чималі бутерброди. — До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.

— Нормально, — озвався Тім, запихаючи одного до рота. — Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.

— Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.

— Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.

— Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, — засміялася Зоя.

— Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.

Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.

— Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…

Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.

— Ти це почув?

— Ні? А що?

Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.

— Хто там щось робить? — запитав Тім.

— Не знаю, — відповіла Зоя, — але я, здається, щойно бачила свиню.

— Свиню! Не будь дурною!

— Ну, щось таке подібне на свиню, — наполягала Зоя.

— Може, це був вовкулака, — прошепотів її брат, вирячивши очі. — Або привид.

— Це була свиня, — повторила Зоя.

— Може, то був свинячий привид, — доводив своє Тім. — Страшний Свинячий Привид із Флотбі. А може навіть, вовку-свино-лака-привидяка…

— Вовку-свино-щось-там-привидяка?

— Ага… з кігтями, що світяться в темряві, рентгенівськими очима й таке інше…

Зоя знову затулила фіранку і спробувала набратися відваги.

— Ну, я не знаю, що це, але щось там надворі діється. Я зійду вниз, щоб подивитися.

— А я піду з тобою, — сказав Тім, раптово відчувши, що не хоче залишатися сам. Він схопив свій ліхтарик.

Діти спустилися навшпиньки сходами і перетнули скрадаючись готельну кухню.

Зоя тихенько відімкнула задні двері.

Звуки були тепер значно гучніші: крекіт, попискування, ляскіт і гупання.

Зоя намацала Тімову руку.

— Ти боїшся? — прошепотіла вона.

— Ні, — збрехав Тім. — А ти?

— Я трошки.

— То і я теж, — зізнався Тім.

Вони рушили стежкою до темної галявини, поволі наближаючись до джерела всіх оцих звуків. Підійшли до теплиці, і тут прямо перед ними виникла величезна темна постать, страшенно налякавши дітей.

— Ай! — заверещав Тім, випустивши з рук ліхтарика, і побіг, як божевільний, галявиною. — Це вовку-привид!

— Ай! — зарепетувала Зоя, кинувшись бігти в інший бік.

— Ай! — заревів Сіґурд, кидаючи на землю велику в’язку гілок, і витяг свого Носодлуба. — Це грабліжники! Ви погані люди… пришли пограбати готель. Я вб’ю грабліжників!

Тім перестав бігти й озирнувся.

— Я не грабліжник, тобто не грабіжник, — сердито буркнув він. — Я Тім.

Сіґурд перестав гамселити нічне повітря Носодлубом і вгамувався.

— Ви мене налякали, — сказав він Тіму і Зої.

— Ні, це ти нас налякав! — заперечила Зоя. Але я рада, що з тобою все гаразд, Сіґі. А що ти тут робиш?

Сіґурд запхав Носодлуба назад у піхви. Місячний промінь освітив його білозубу посмішку.

— Я вам показую. Я стою на березі й думаю. Починається приплив. Вода піднімається аж до колін. Я далі думаю, що робити. Вода піднімається до пуза. Я далі думаю. Вода піднімається до шиї. Думаю, що втоплюся, тому вилажу з моря і йду дорогою. Тоді мені приходить у голову свинка.

— Думка, — виправила його Зоя.

— Ні, — заперечив Сіґурд. — Свинка. Дивіться.

Сіґурд завів дітей в самий кінець готельного саду. Сіґі зробив там загороду. Забив у землю дерев’яні кілки, обв’язавши їх гілочками. Ці гілочки обмастив якоюсь багнюкою, що й досі ще не висохла.

А в тій загороді лежали три величезні свині. Вони сонно поглядали на Тіма і Зою. Одна з них неголосно рохнула.

— Ти сам це зробив? — захоплено пробурмотіла Зоя. — Зробив цей тин? Я й не знала, що ти вмієш майструвати паркани, Сіґі.

— Вікінги завжди роблять такі паркани. Береш кілок, гуп-гуп. Береш гілки. Змішуєш грязюку, солому й коров’ячі пляцки…

— Коров’ячі пляцки? — перепитав Тім, не впевнений, що хоче й далі слухати, як плететься тин.

— Вони додають туди коров’ячий послід, — пояснила Зоя.

— Фу, яка гидота! — вигукнув Тім. Сіґурд похитав головою.

— Я не знайти корову. Пляцків немає, але паркан усе одно добрий.

— А звідки взялися свині? — запитала Зоя.

— Я їх знайти.

— Ти знайшов трьох свиней?

Було дуже темно, тому Тім і Зоя не могли бачити, як почервонів Сіґурд. Він пішов назад до теплиці, щоб забрати ту в’язанку гілок, що впала в нього з рук.

— Я навіть знайти чотири свині, вони йти дорогою, але одна утікати, туп-туп. Велика свиня. Дуже велика свиня. Велика погана свиня. Ви бачите свиню?

— Ні, ми не бачимо свиню… тобто ми досі ніде не бачили свиней, — відповіла Зоя.

— Це нічого. Я тепер будую дім для Сіґурда, — сказав вікінг, і почав забивати в землю низку височеньких паль. — Готель заскладно для вікінга. Я роблю дім вікінга в саду. Це ще довго. Ви йдіть спати. Я бачу вас у…

— О-о-ой!

— А-а-ай!

Несподівані крики з готелю урвали Сіґурда на півслові.

Відчинилося вікно однієї спальні, і діти здивовано побачили своїх батьків, які з такою швидкістю вибиралися назовні, немовби готель був охоплений полум’ям.

Пані Еліс зуміла вхопитися за густе гілляччя плюща, що вився обабіч віконної рами, а от пан Еліс повис над землею, вчепившись кінчиками пальців у підвіконня.

За кілька секунд почулося голосне й сердите рохкання, а тоді велетенська свиноматка виставила на підвіконня свої свинячі ніжки й визирнула з вікна, пирхаючи і чмихаючи, немов якийсь плотолюбний людожер.

— Допоможіть! На поміч! — крикнув пан Еліс. — Рятуйте нас! У нашій спальні велетенська свиня!

7. Хай живе Сіґурд!

Сіґурд кинувся на допомогу. Схопив драбину, що лежала за теплицею, і помчав до готелю. Пенні Еліс зуміла спуститися вниз плющем, але її чоловік і далі висів на кінчиках пальців. Сіґі блискавично злетів угору драбиною й відірвав пана Еліса від підвіконня. Закинув його собі на плече і швиденько спустився вниз, а кровожерлива свиня почала роздирати своїми лиховісними зубиськами найкращі оксамитові фіранки Елісів.

— Сіґурде, ти врятував мені життя, — видихнув пан Еліс. — Я дуже вдячний тобі, але що ж нам тепер робити? Свиня вже зжерла килимок у коридорі, кілька рослин у вазонах і ту чудову картину з зображенням гавані у Флотбі.

— І взагалі, звідки та свиня взялася? — запитала пані Еліс. — Чи це якимось чином пов’язано з тобою, Сіґурде?

— Це не його вина, — бовкнув Тім. — Сіґі знайшов їх на дорозі.

— Їх? — перепитав пан Еліс. — Ти ж не хочеш сказати, що їх тут декілька? І як це можна знайти на