Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

це Йоель, а те поряд, те, щось страшезне, той тулуб без рук і ніг, який так макабрично кричить, — це Корал. І я думала, що кров, у якій я лежу, — це кров Корал. Але це була моя власна. І тоді я побачила, що зі мною стало, завила, завила, наче побитий пес, наче скривджена дитина… Облиш мене! Не бійся, я не розплачуся. Я вже не дівчинка з баштоньки в Маріборі. Зараза, я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Горі є чотирнадцять могил, але тільки тринадцять тіл. Ти дивуєшся, як могла статися така помилка? Не здогадуєшся? Більшість трупів було важко розпізнати, вони були в шматки, ніхто того не сортував. Живих також було непросто порахувати. Із тих, хто мене добре знав, живою лишилася тільки Йеннефер, а Йеннефер була сліпою. Інші знали мене тільки трохи, завжди впізнавали мене завдяки моєму чарівному волоссю. А я його, зараза, вже не мала!

Ґеральт обійняв її сильніше. Вона вже не намагалася його відштовхнути.

— Не пожаліли для нас найсильніших чарів, — продовжила вона глухо, — заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Для скалічених героїв з Гори не могло чогось забракнути. Нас вилікували, підлатали, нам надали колишнього вигляду, повернули волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не надягну декольтовану сукню, Ґеральте. Ніколи.

Відьмаки мовчали. Мовчала й Цірі, яка безшелесно прослизнула до зали й затрималася на порозі, зіщулившись і сплівши руки на грудях.

— Тому, — сказала за хвильку чародійка, — не говори мені про мотивацію. Перш ніж ми стали на Горі, ті з Капітулу сказали нам просто: «Так треба». Чия то була війна? Що ми там захищали? Землю? Кордони? Людей та їхні хати? Справи королів? Впливи й прибутки чародіїв? Порядок від Хаосу? Не знаю. Але ми захищали, бо так було потрібно. А якщо знову виникне необхідність, я стану на Горі ще раз. Бо якби я того не зробила, це означало б, що все те було непотрібним і даремним.

— Я стану поряд із тобою! — тоненько крикнула Цірі. — Побачиш, стану! Заплатять мені ті нільфгардці за мою бабцю, за все… Я не забула!

— Тихо! — гарикнув Ламберт. — Не втручайся у розмови дорослих…

— Аякже! — тупнула дівчинка, в очах її розгорався зелений вогонь. — Думаєте, навіщо я вчуся битися мечем? Хочу його вбити, його, того чорного рицаря з Цінтри, того із крилами на шоломі, за те, що він мені зробив, за те, що я боялася! І вб’ю його! Для того я вчуся!

— Значить, учитися припиниш, — сказав Ґеральт голосом, холоднішим за стіни Каер Морену. — Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити в руці відьмака, не візьмеш його до рук. Ти не для того вчишся, щоб убивати й бути вбитою. Ти не вчишся убивати зі страху чи ненависті — але для того, щоб зуміти рятувати життя. Власне й інших.

Дівчинка закусила губу, тремтячи від збудження і злості.

— Ти зрозуміла?

Цірі раптом підвела голову.

— Ні.

— Тоді не зрозумієш цього ніколи. Вийди.

— Ґеральте, я…

— Вийди.

Цірі розвернулася, мить стояла нерішуче, немовби чекаючи. Чекаючи чогось, що не могло статися. Потім швидко побігла сходами. Вони почули, як грюкнули двері.

— Різко, Вовче, — сказав Весемір. — Занадто різко. І не треба було робити цього в присутності Трісс. Емоційний зв’язок…

— Не говори мені про емоції. Досить із мене сьогодні розмов про емоції!

— А чому? — Чародійка усміхнулася насмішкувато й холодно. — Чому, Ґеральте? Цірі — нормальна. В неї нормальні почуття, вона природно сприймає емоції, такими, якими вони є насправді. Ти, зрозуміло, цього не розумієш і дивуєшся. Це приголомшує тебе і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальні страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відсторонення і байдужість вважає ненормальними. О, так, Ґеральте, тебе це дратує, дратує аж так, що ти починаєш думати про підземелля Каер Морену, про лабораторію, про закурені бутлі, повні мутагенних отрут…

— Трісс! — крикнув Весемір, дивлячись на різко зблідле обличчя Ґеральта.

Але чародійка не дала себе урвати, говорила все швидше, усе голосніше.

— Кого ти хочеш ошукати, Ґеральте? Мене? Її? А може, себе самого? Може, не хочеш ти допустити до себе правду, правду, яку знає кожен, крім тебе? Може, ти не хочеш прийняти факту, що не еліксири й Трави вбили в тобі емоції і людські почуття?! Це ти їх у собі вбив! Ти сам! Але не думай убивати їх у цій дитині!

— Мовчи! — крикнув він, зриваючись з крісла. — Мовчи, Мерігольд!

Відвернувся, безпорадно опустив руки.

— Вибач, — сказав тихо. — Пробач мені, Трісс.

Швидко рушив до сходів, але чародійка блискавично стрибнула, припала до нього, обійняла.

— Не підеш один, — прошепотіла. — Не дозволю, щоб ти був один. Не зараз.

* * *

Одразу зрозуміли, куди побігла, — увечері випав дрібний мокрий сніг, застелив подвір’я тонкою незаймано-білою ковдрою. На ньому вони побачили сліди ніг.

Цірі стояла на самій верхівці зруйнованого муру, нерухома, наче статуя. Меч тримала вище правого плеча, із гардою на рівні ока. Пальці лівої руки легенько торкалися навершя.

Побачивши їх, дівчинка стрибнула, крутнулася в оберті, м’яко опустившись в ідентичній, але перевернутій, дзеркальній позі.

— Цірі, — сказав відьмак. — Зійди, прошу.

Здавалося, вона не чує. Не ворухнулася, анітрохи. Утім, Трісс бачила, як відблиск місяця, що його відкидав клинок на обличчя дівчинки, сріблясто заблищав на смугах сліз.

— Ніхто не відбере в мене меча! — крикнула вона. — Ніхто! Навіть ти!

— Зійди! — повторив Ґеральт.

Вона виклично труснула головою, наступної миті стрибнула знову. Розхитана цегла зі скреготом посунулася в неї з-під ноги. Цірі похитнулася, намагаючись відновити рівновагу. Не зуміла.

Відьмак стрибнув.

Трісс підняла долоню, відкриваючи рота для формули левітації. Знала, що не встигне. Знала, що Ґеральт також не встигне. Це було неможливо.

Ґеральт устиг.

Пригнуло його до землі, кинуло на коліна й на бік. Він упав. Але не випустив Цірі.

Чародійка повільно наблизилася. Чула, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Ґеральт також шепотів. Слів Трісс не розрізняла. Але розуміла їхнє значення.

Теплий вітер завив у щілинах муру. Відьмак підвів голову.

— Весна, — сказав тихо.

— Так, — підтвердила вона, ковтнувши слину. — На перевалах іще лежить сніг, але в долинах… У долинах уже весна. Виїжджаємо, Ґеральте? Ти, я і Цірі?

— Так. Саме час.

У верхів’ях ріки побачили ми їхні міста, такі тендітні, наче зіткані з вранішнього туману, з якого вони виринули. Здавалося нам, що за мить вони зникнуть, що полетять за вітром, який морщив поверхню води. Були там