Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

– Ні, – втрутився Шаста. – Не зовсім. Я тут намалював вказівну лінію на піску. Потім поясню. Візьміть-но обоє трохи лівіше. Ага, ось і вона!

– Так, – кивнув Ігого. – А тепер слухайте мене. Дні та ночі поспіль скачуть лише казкові герої – героям справжнім таке не до снаги. Ми будемо пересуватися кроком та риссю, потім знову кроком і знову риссю. Але то буде прудка рись, а на крок ми переходитимемо ненадовго – і щоразу ви, люди, також зможете злізати та розминати кінцівки. А тепер, Гвін, ти готова? Тоді вперед! На північ, до Нарнії!

Спершу подорож видавалася їм мало не казковою. Стояла вже глибока ніч, і пісок встиг охолонути після полуденної спеки; повітря навколо дихало прохолодою, чистотою та свіжістю. У холодних місячних променях дюни, куди не кинь оком, виблискували сріблом, мов то не пісок, а гладеньке спокійне море чи, може, велика срібна таця.

Окрім шурхоту копит Ігого та Гвін навколо не чутно було ані звуку. Шаста напевно б задрімав, коли б не мусив час від часу злазити з коня та йти поряд пішки.

Здавалося, час зупинився. Потім настав той час, коли місяць ховається за небосхил, і їм марилося, ніби вони скачуть крізь мертву темряву, скачуть і скачуть, година за годиною… Але ось нарешті Шаста помітив, що крізь темряву проглядається шия Ігого, і мало-помалу помічав нескінченну сіру рівнину, яка оточувала його з усіх боків. Вона видавалася мертвою й непорушною, наче вони мандрували потойбічними світами; Шаста відчував жахливу втому і несподівано для себе помітив, що замерзає, а губи в нього геть пересохли. Їх постійно супроводжувало рипіння шкіри, брязкіт вузди та стукіт копит – не цок-цок-цок-цок, як це б звучало на твердій дорозі, а туп-туп-туп-туп на сухому піску.

Нарешті, після довгих годин їзди верхи, далеко-далеко праворуч від подорожніх з’явилася вузенька бліда смужечка, ледь-ледь помітна над обрієм. Трохи згодом з’явилася смужечка червоного. Нарешті настав ранок, але поблизу не було жодної пташки, щоб зустріти його лагідним співом. Тепер Шаста радів кожній нагоді йти пішки, бо холод пробирав аж до кісток.

Сонце зійшло раптово – і вмить змінило все навкруги. Пісок із сірого став жовтим і заблищав, мов усипаний діамантами. Ліворуч від Шасти, Ігого, Аравіс та Гвін мчали довжелезні чорні тіні. Попереду, вдалині, сонце висвітлювало роздвоєну верхівку гори Кирдик-Баш, і Шаста тепер міг бачити, що вони трохи відхилилися від шляху.

– Лівіше! Візьміть трохи лівіше! – гукав він.

Найприємнішим було те, що, кинувши погляд назад, можна було побачити, що Ташбаан тепер став зовсім маленьким та далеким. Гробниці й зовсім неможливо було розгледіти: вони злилися з отим зубчастим пагорбом, на якому розкинулося місто тісрока. Усі почувалися набагато краще.

Але ненадовго. Ташбаан, що здавався вже таким далеким, тепер ніби не віддалявся ані на крок. Шаста облишив навіть обертатися на нього, бо це лише пригнічувало його – здавалося, вони не рухаються, а стоять на місці. Згодом усім почало докучати світло. Від сліпучого піску заболіло в очах, та хлопець знав, що заплющувати їх не можна ні в якому разі. Він мав примружитися и прикипіти поглядом до гори Кирдик-Баш, аби скеровувати друзів, якщо вони відхиляться від шляху. Трохи згодом настала страшенна спека.

Він уперше помітив її, коли йому знадобилося злізти з коня, аби трохи пройтися пішки: щойно він зісковзнув із кульбаки, як нестримний жар шугнув йому в обличчя, немов він прочинив дверцята печі. Наступного разу виявилося ще гірше. А втретє, тільки-но торкнувшись босими ногами піску, він заволав від болю і вмить, хутчіш, аніж ви сказали б «гоп», встромив одну ногу в стремено, а другу перекинув на спину Ігого.

– Вибач, Ігого, – видихнув він, – але я не можу йти пішки. Пісок обпікає мені ноги.

– Звісно! – тяжко дихаючи, озвався Ігого. – Я мав би про це подумати. Сиди собі, нічого не вдієш.

– Добре тобі, – звернувся Шаста до Аравіс, що йшла поруч із Гвін. – Маєш на ногах черевички.

Аравіс нічого не відповіла і йшла далі з манірним виглядом. Хотілося б сподіватися, що то вона ненавмисне, але насправді сподівання ті були б марними.

Риссю, кроком, риссю, кроком, рип-рип, брязь-брязь, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл, сліпучий блиск, головний біль. І нічого не змінюється година зі годиною. Ташбаан, здавалося, був так само близьким, а гори – так само далекими, що й уранці. І уявлялося їм, що так триває вже цілу вічність – брязь-брязь, рип-рип, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл.

Вони, звичайно, перепробували безліч різних ігор, аби хоч якось згаяти час – звісно, що даремно. І, звичайно, усі намагалися не думати про напої – крижаний шербет, що подають у палаці в Ташбаані, чисту проточну водицю, що струменіла з надр самої землі, холодне вершкове молоко, але не дуже жирне, а саме таке, яким має бути – та що дужче намагаєшся не думати про такі речі, то більше вони самі лізуть тобі в голову.

Нарешті на обрії з’явилося щось нове – кам’яні брили кроків із сто завдовжки, а заввишки разів у п’ять менше. Вони не давали багато тіні, адже сонце стояло надто високо, але то було хоч щось. Тож друзі, не змовляючись, з’юрмилися у тій тіні, щось перехопили, випили трохи води. То було непросто – поїти коней зі шкіряного бурдюка. Добре, хоч Ігого з Гвін виявилися напрочуд охайними. Але нікому не вдалося напитися досхочу. Від втоми і знесилення всі мовчали, і лише змилені коні шумно дихали, а діти вдивлялися в зблідлі обличчя одне одного.

Після надто вже короткого спочинку вони знов рушили вперед. Ті самі звуки й запахи, нестерпне світло… Нарешті їхні тіні почали западати праворуч і з кожним кроком ставати дедалі довшими, поки, здається, не простелилися чи не до самого східного краю світу. Дуже повільно сонце підповзало до крайнеба на заході, доки зрештою безжальне світло не згасло, а пісок досі віддавав стільки жару, що розпечене повітря і не збиралося холонути. Чотири пари очей із нетерпінням вдивлялися вперед, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки долини, про яку казав Жовтий Пазур. Але знов, година за годиною, навколо не було нічого, окрім піску. День уже добігав кінця, на небі засвітилися міріади зірок, та коні й далі тупотіли копитами, а знесилені спрагою та нелюдською втомою вершники здіймалися та опускалися у своїх кульбаках. Лише коли на небо зійшов місяць, Шаста вигукнув – якимось не своїм, гавкаючим голосом людини, у роті якої було сухо, мов у пустелі:

– Он вона!

Помилитися було неможливо. Попереду, трохи праворуч, вниз спускався положистий схил, по обидва боки усіяний кам’яними