Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Може, загинула під час війни. Може, щасливо вийшла заміж і померла в поважному віці у своєму ліжку. Швейцарія все ж таки нейтральна країна. Або, ну вже зовсім як у романах, ця заманила справжню Марту кудись у гори і там вбила. Щоб напевне.

– А знаєте, в мене була інша теорія.

– Авжеж. – Старий кивнув плямистою головою. Шкіра на черепі ворушилася і морщилася наче сама по собі. – Вона повстала з могили, стріпонулася, пообтрушувалася та видала себе за власну дочку. А потім – за власну онуку. Ну й так далі. Скажіть, ви дійсно такий довірливий? Безсмертна Валевська, авжеж, авжеж. Чорна вдова. Сара з Мідії. Ні, Сара жила на Празькій. Колишній Пролетарській. Колишній знову ж таки Празькій. Не на Варшавській, на Празькій. У будь-якому разі, в путівнику так написано. Сара з Мідії, невситима, яка вбивала своїх чоловіків. І ось кімнати в будинку знімає відомий гінеколог, учень Фройда. І він, певна річ, дуже, дуже стійкий до жіночих чар. І Сара, звісно, від незадоволеної пристрасті старішає й згасає на очах. Вона, розумієте, була присвячена Ашмодею, наша Сара, а він, як відомо, харчується еманаціями людської хіті.

– Я знаю цю історію.

– Ну, якщо не Сара, сама Ліліт. Яка літає в темних покоях, приходить уночі. Так, наша Яніна непогано попрацювала над роллю. Докидає, фігурально висловлюючись, дров до цієї ватри. Липових, але їй не звикати. А хто вас возив на цвинтар? Валек? Який історик? Яніна йому приплачує, ви знали?

– Я міг сісти до будь-якої іншої таксівки…

– Це навряд. Ви як таксівку замовляли? Зателефонували диспетчерові, вірно? Так от, усі замовлення, пов’язані з особняком на Варшавській, отримує Валек. Валевські дуже щільно працюють із людьми. До речі, як ви гадаєте, хто підписав висновок про те, що Ерделі, ну, той, що висіть в особняку на Варшавській, справжній? Шпет, Воробкевич і ще якийсь музейник.

– Так що ж виходить, вона мене використовує втемну, Яніна? Але… навіщо?

– Втемну, – пробуркотів Вейнбаум, – красиве слово. І звісно, глибоко огидне вам, людині світла…

Порив вітру з ледь прочинених дверей здмухнув зі столу витинану серветку, але язички свічок у своїх склянках не ворухнулися, немов застигнувши в патоці часу.

– Вейнбауме, хто ви?

– А ви? – у свою чергу спитав Вейнбаум.

Обличчя у Вейнбаума було точнісінько як у Марека. Обличчя, яке потонуло у давніх тінях. Вейнбаум допив свою каву і сидів нерухомо, ледь нахиливши чашку, вдивляючись у стікаючу кавову гущу, немов намагаючись щось розгледіти в її патьоках.

– Ви до Юзефа?

– Ні, до театру. Треба ж якось долучитися. У Юзефа я вже був.

– Це ви даремно, – суворо сказав Вейнбаум, – їсти треба у точно визначений час. Ось я їм у точно визначений час, і подивіться на мене.

Він посміхнувся.

– Я виправлюся. Чесне слово.

– Ви мені подобаєтеся, – сказав Вейнбаум, – ви приємний юнак. Тому послухайте старого, облиште це.

– Що – це? – перепитав він.

– Принаймні будьте обережні, – сказав Вейнбаум.

* * *

Виходячи, він обернувся. Таємний портал до гном’ячих підземних палат. Віск, золото й імла. Вогняні павутинки свічкових язичків. Вересовий мед, солодка отрута нерухомого часу.

Мокрою бруківкою процокав білий кінь. Дівчина із зеленим волоссям, проходячи повз, мимохідь махнула рукою, кинувши у нього легку стрічку, що розгорталася й тріпотіла на льоту. Серпантин. Нескінченне свято, нескінченні гарячкові веселощі на золотавому п’ятачку світла, а навкруги холод і темрява… На ратушній площі облиті холодним ртутним світлом люди в комбінезонах діловито заштовхували в пащі фургончиків оберемки квітів. Жадібні тугі бутони білих руж, безсоромні вагіни багряних… рожеві ружі (тавтологія, так) наче кремові прикраси на весільному торті. Цинкові цеберки були такого ж кольору, що й бузково-сіре небо над темними дахами.

– Ви б раніше думали! Адже згортаємося вже.

Похмурий неголений чоловік у мокрому фартусі відрахував йому дюжину білих троянд. Троянди були мокрі й кололися.

– Раніше я був на цвинтарі, – сказав він зловісно і задля переконливості зобразив мертвий вищир.

– Теж мені, налякали їжака голою дупою. – Похмурий чоловік повернув йому мокру решту. – Куди, ви думаєте, я все це відвезу? А вранці вінки возив.

– Популярне, я дивлюся, місце цей ваш цвинтар.

– Ще б пак. Такі люди лежать. А це ви куди квіти? На могилу Валевської?

– Ні, до театру.

– А, ну звісно. Вона співає сьогодні, – сказав похмурий чоловік, – тільки ви запізнилися трохи. От-от почнеться другий акт.

– Це нічого. – Він перехопив зручніше довгі кілкі стеблини. – Це нічого.

* * *

Театр був уже не торт, авжеж… Театр був музична скринька, чарівна скринька з вогнями та музикою всередині. Він діловито пройшов повз білетерку, спізнілий меломан, який вибіг в антракті за букетом для свого кумира. О так, він не став пхати номерок гардеробникові, він вибіг без нічого, натхнений летючою музикою, – на подвиг, на велику звитягу, на відважну, самогубну справу.

Куртку він завчасно згорнув і сховав у сумку.

Він злетів мармуровими сходами, і «Марш жерців» котився йому назустріч.

Давали «Чарівну флейту». Зала була повною. Яніна була прекрасна. Вона з легкістю брала верхнє фа третьої октави. Вона була грізна й розкішна. Вона була в синьому, і чорному, й срібному. Вона вібрувала білим горлом.

Жахливой помсти прагне моє серце!

Я безпощадна!

Я безпощадна… Прагну помсти я!

Повинен взнати

Зарастро острах смерті,

Зарастро острах смерті,

А якщо ні, ти не донька моя!

Ти не донька моя!

Більш не донька моя!

Більш не донька моя!

Тож знай: ти більше не донька моя!

Він стояв у боковому проході, букет коловся, заважав йому плескати, але він усе одно плескав, поки на нього не шикнула білетерка.

– Чоловіче, сядьте заради бога, – сказала білетерка сердито, – є ж приставні місця.

На приставному стільці він, однак, сидів недовго, стілець був незручний, букет усе одно коловся, але умістити букет поряд ніяк не вдавалося, троянди розсипалися і падали, й він, зігнувшись, збирав їх знову в зелену, білу мокру купу. Ледве дочекавшись фінального виходу, він встав і, так само притискаючи букет до грудей, вислизнув із зали.

Театр, з огляду на свою природу, місце чарівне, погрожуюче просторово-часовими пастками і смертельними щелепами еротичних капканів; недаремно театр так люблять привиди, вбивці-маніяки й автори детективів. Вбивця ховається під личиною, знаряддя вбивства зникає поміж реквізиту. І, звичайно, лабіринти, комірчини, прикомірки, задвірки, поворотне коло, дивні механізми, пильний реквізит… Линви, колосники… Зворотний бік світу. Зворотній бік свята.

За спиною гриміли оплески. Рівно, злагоджено, наче