Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 5.3

Останнє, звісно, було не дуже простим завданням. Мало хто візьме на роботу дитину. Ну… Якщо вже зовсім відверто, то офіційно дитину взагалі ніхто не найме. Тож я хапалася за будь-що, що пропонували сусіди.

Прибрати в когось? Немає проблем. Вигуляти страшну китайську собацюру? Гаразд. Тільки до того часу, як вона спробує відгризти мені носа. Посидіти з дітьми, поки їхні батьки сходять у кіно, прослідкувати, аби ті не вбилися і не підпалили квартиру? Та легко.

Платили, звісно, мало. Та тоді і часи були такі.

Головне, що я могла дозволити собі і квитки, і якісь дрібнички для малювання, і не залежати від настрою батька, котрий… Я не перебільшу, якщо скажу, що він ніколи не був добрим.

Принаймні не до мене.

Тож… Десь так я і жила, до того часу, поки мені не довелося зібрати речі, після того, як мене офіційно зарахували до Університету Культури, й повідомили, що я можу заселитися у гуртожиток.

Щоправда, більша частина з них залишилася в квартирі батьків, після слів батька про те, що серед них “немає нічого мого”.

Тоді я залишила усе, крім того, що придбала на особисті гроші. Схопила невеличкий рюкзак, в котрому було більше матеріалів для малювання, ніж одягу, і подалася на вокзал, щоб вирушити в інше місто.

Та, якщо ви гадаєте, що далі зі мною усе було гаразд, я швидко облаштувалася в гуртожитку, знайшла друзів, здобула корисні зв’язки серед викладачів та відразу почала продавати свої картини за сотні та тисячі доларів, мушу вас розчарувати.

По-перше, поки я їхала в поїзді, до мене причепилася компанія з п’яних чоловіків. П’яних настільки, що мені довелося тікати з купе і до кінця шляху їхати з провідницею. Сидячи.

По-друге, нарешті опинившись в новому місті, я заблукала і поїхала в зовсім інший бік, після чого опинилася в якомусь лячному районі з купою заводів, де і дорогу не було в кого спитати. А коли нарешті дісталася свого гуртожитку, виявилося, що там щось наплутали з датами, й раніше наступного тижня мене заселити не могли.

І що мені, шістнадцятирічній дівчині, було робити в незнайомому місті?

Лишатися на вулиці було небезпечно. Готель був мені не по кишені. Друзів чи родичів в Харкові в мене не було. Та й, якби були, не факт, що я мала б змогу в них залишитися.

Довелося шукати хостел. Найдешевший коштував п’ятдесят гривень за ніч та знаходився в районі вокзалу. Це була спільна кімната з сусідами. Фактично — не дуже зручне, проте все ж місце, де можна поспати, підхопити вошей, тарганів та іншу гидоту, помитися холодною водою, бо гарячу вимкнули, і стати жертвою пограбування.

Так як речей, і тим паче грошей, в мене з собою майже не було, з останнім мені пощастило. Тобто пронесло.

Та і біда з комахами мене, на щастя, теж оминула. В іншому ж… Не скажу, що хотіла б повторити той досвід, що отримала за тиждень, проведений у хостелі. І справа навіть не в тому, що я залишила там майже половину своїх грошей.

У таких хостелах, як і в поїзді, багато залежить від того, чи пощастить тобі з сусідами. Чи не будуть вони палити з зачиненими вікнами. Чи не питимуть пиво і горілку замість води, ніби в них є ще одна чи три печінки. Чи не вживатимуть чого погірше.

Чи не дивитимуться на тебе, мов на шмат м’яса.

Так, так можуть дивитися не лише чоловіки. Жінки бувають не менш лячними. Особливо якщо виглядають, мов персонажі з кримінальних хронік.

Та, як ви розумієте, особливо вибору я не мала.

Тож, коли усе це нарешті закінчилося, і я дочекалася свого заселення в гуртожиток, іржа, пліснява і багаторічна відсутність ремонту мене вже майже не хвилювали. Я навіть змирилася із тим, що на весь поверх була лише одна кухня зі спільним холодильником та мікрохвильовкою, яку було заборонено вмикати водночас із чайником, бо тоді в усьому гуртожитку вилітали пробки.

Я просто була рада нарешті розслабитися, не тягати рюкзак з усіма своїми речима до душу, боючись аби хтось не вкрав мій етюдник і труси, і не сіпатися вночі від кожного шереху, гадаючи, чи не встала та жінка з поглядом соціопата, аби придушити мене уві сні, бо я нагадую їй “ту молоду лярву, до якої пішов її чоловік”.

А тоді знайшла роботу на півставки в місцевій кав’ярні, почалося навчання, і незабаром я познайомилася з Асею.

Мій шлях, як художниці, почався тільки кілька місяців потому. Випадково.

Я дізналася про черговий конкурс митців. Роботи переможців мали виставити на якомусь благодійному заході. І, так вийшло, що мною зацікавилися.

Тоді я отримала своє перше замовлення, а незабаром і друге.

Перший час їх було небагато. Про мене досі майже ніхто не знав. Та через якийсь час мене запросили виставлятися в сучасній галереї. А тоді взяти участь в благодійному аукціоні. Як митця, звісно. Не учасника.

За два роки важкої праці, безсонних ночей, навчання та суворої економії, я назбирала досить грошей, аби якийсь час знімати квартиру. Проте продовжила жити в гуртожитку та працювати.

В мене була мета — придбати власне житло. Навіть якщо маленьке. Навіть в не дуже гарному та зручному районі.

Найбільше я хотіла бути незалежною від чужих правил та примх. І, хай йому грець, за кілька років, та в кредит, мені таки вдалося це зробити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍