Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Так а нащо тоді питаєш? - обурено змахнула руками дівчина. – Чи я маю брехати відьмолову, аби знову кайдани на руках відчути?

- Ні, в жодному разі, - миролюбиво кивнув Раймар. – Просто не очікував почути правду так легко. І швидко.

- Ну тобі, може, й легко. А я своє життя віддаю ненормальному, що в стару бабцю закохався.

З пташиного сідала почулося глузливе: «у-ху-ху-хух». І доки дівчина відволіклася, аби докорити Ґудзику, Раймар сховав свій смішок за удаваним кашлем. Розкривати справжні причини такої поведінки чоловік не збирався. Ця дівчина занадто запальна, щоб давати їй чергові теми для осуду чи то докору. Нехай пугач, як то кажуть, «відгрібає». А Раймару вистачить і того, що вже є. Так, а що, власне, вже є? Ще раз прокрутивши в голові їх короткий діалог, герцог промовив:

- Автомобіль мав доправити сюди дівчину на ім’я Лілія. Але потрапив у аварію. Тому перенесення вийшло екстреним.

- Он воно що… - Лідія нарешті зрозуміла, чому водій назвав її Лілією. Він думав, що це донька Каміли. Нарешті хоча б одна відповідь на десятки запитань. Це вже щось. Проте тепер є безліч іншого, про що треба поцікавитися. – В машину замість тієї дівчини сіла я.

- Що ж, - серйозно промовив Раймар, - вітаю. Тепер ти можеш повернутися додому.

Дівчина на мить завмерла та навіть перестала дихати. Проте майже одразу різко хитнула головою:

- Ні, не можу. Я маю залишитися у Цвітославії.

- Тобто? – здивувався відьмолов. Навіть ближче схилився до співрозмовниці: - Тебе тут взагалі не мало бути. Ту машину відправили помилково. Тобто, спочатку водій і справді мав забрати Лілію, але вона не підписала контракт з агенцією. Її ім’ям скористалася інша. І адресу теж вказала іншу. Просто попередній маршрут не викреслили із списку. От і вийшло, що на один контракт вказали дві адреси. Але кандидатка була тільки одна. І вона потрапила сюди.

- Яка ще агенція? Яка кандидатка? – Лідія намагалася вловити суть розповіді, але розуміла далеко не все.

- Агенція «Хрещена фея». Вони займаються тим, що з допомогою магії виконують замовлення клієнтів із різних світів. Знайти якийсь артефакт, підібрати персонал, розшукати людину чи привезти кандидаток на роль нареченої принца Цвітославії.

- Так ось куди їхало те авто? – дівчина шоковано округлила очі. – Тобто я могла потрапити в королівський замок і ходити в дорогих сукнях? Замість того, щоб напівмертвою лежати посеред згорілої галявини та місяцями вдавати стару знахарку!

- Можливо, - Раймар співчутливо підібгав вуста. – Але король готовий допомогти тобі повернутися додому. Хіба це не добре?

Лідія тяжко зітхнула і подивилася на чоловіка настільки важким поглядом, що той навіть зніяковів. В її очах зараз читалася ціла гама емоцій: від лютої злості до гіркого розпачу. Це неймовірно збентежило Раймара. Тому він навіть не одразу наважився допитуватися в чому ж справа. Через хвилину неоднозначної мовчанки, потраплянка нарешті заговорила:

- Грець з тобою, відьмолове! Я все тобі розкажу. Не знаю, чи можу це робити, але якщо вже Олеандра поєднала нас, то нехай несе відповідальність і за тебе!

Лідія сердито поглянула на обручку. Та й досі виднілася на пальці вплавленим шматком металу. Щоправда візерунок був гарним. Нагадувало переплетіння золотих гілочок берези. Це, звичайно, якщо придивитися. Оскільки ширина магічної обручки була не більше п’яти міліметрів. Максимум – сантиметр. Дівчині навіть подумалося, що вона не знає, який візерунок у Раймара.

- Так ти розкажеш? – нетерпляче відізвався той.

І Лідія розказала. Про те, як її поранену та місцями обгорілу знайшли й принесли до Ади. Про те, як у хатині знахарки зібралися усі сім головних жриць. Саме їх спільними зусиллями вдалося затримати душу дівчини в тілі. Розповіла Лідія і про розмову з богинею. Прекрасна молода жінка явилася до неї, немов янгол, та запропонувала неймовірний вибір: життя або смерть. Обравши життя, Лідія тепер назавжди була прив’язана до Цвітославії.

- Але як так? – шоковано видихнув Раймар. – Якщо ти жива, то маєш право повернутися на Землю! Я не розумію.

- Я жива тільки завдяки Джерелу, - пояснила дівчина. – Воно дає мені життєві сили. А ще Ада.

- Вона ж померла, - зауважив відьмолов.

- Не зовсім… - неохоче відповіла співрозмовниця.

На цих словах Раймар не витримав та підірвався на ноги. Суворо нахмуривши брови, чоловік сунув руки до кишень та прийнявся міряти кімнату кроками. Важкими кроками. Було помітно, що він намагається скласти безліч думок в якусь подобу порядку. Що там за думки в привабливій голові, Лідія звичайно ж не знала. Можливо, відьмолов почав прораховувати скільки хмизу знадобиться для ефіту. Чи ж то намагався пригадати, куди сховав антимагічні кайдани.

Проте Раймар промовив дещо інше:

- Цікаво виходить. Ти жива, але жива тільки у Цвітославії. Тебе можуть повернути додому, але не можна. Ада померла, але «не зовсім»… Не зовсім! Це, трясця вашій матері, як? Мені, звичайно, розповідали, що на Землі вірять у зомбі. Але ж тут їх немає!

- Ні, точно немає, - поспішила завірити Лідія. – Просто Ада… Вона… Розумієш, вона разом зі своєю силою віддала мені і свою душу. Час від часу я навіть чую її голос.