Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

Потім розповідь підхопив сер Чарльз. Він розповів про їхній з Еґґ візит до місіс Беббінґтон, який майже нічого їм не дав.

– Тепер ви в курсі, – підсумував він. – Ви знаєте, чим займалися ми. То скажіть, що ви сам про це думаєте.

Картрайт нахилився вперед із хлопчакуватою цікавістю.

Кілька хвилин Пуаро мовчав. Трійця спостерігала за ним.

Нарешті бельгієць промовив:

– Мадемуазель, чи пам’ятаєте ви, з яких келихів пили портвейн у сера Бартолом’ю?

Еґґ стривожено похитала головою, аж коли втрутився сер Чарльз.

– Я можу вам сказати.

Він звівся на ноги і підійшов до буфета, дістав звідти важкі гранчасті склянки для хересу.

– Ті були трохи іншої форми, звісно, – більш закруглені – саме для портвейну. Толлі купив їх на розпродажі у старого Ламмерсфілда – цілий набір столового скла. Я похвалив їх, а Толлі не треба було так багато, тож він подарував частину мені. Гарні, чи не так?

Пуаро взяв келих і покрутив його в руці.

– Так, – мовив він. – Гарний екземпляр. Я так і думав, що вони пили з чогось такого.

– Чому? – вигукнула Еґґ.

Детектив просто всміхнувся їй у відповідь.

– Так, – вів він далі. – Смерть Бартолом’ю Стренджа можна досить легко пояснити. Чого не скажеш про смерть Стівена Беббінґтона. Ох, якби ж тільки було навпаки!

– Що ви маєте на увазі під «навпаки»? – запитав містер Саттертвейт.

Бельгієць повернувся до нього.

– Ну ось подумайте, друже. Сер Бартолом’ю – відомий лікар. Такого можуть убити з багатьох причин. Лікар знає секрети, друже мій, важливі секрети. У лікаря є певна влада. Уявіть собі пацієнта на межі безумства. Одне слово лікаря, і того ізолюють від суспільства – яка спокуса для розхитаної психіки! Лікар може мати підозри щодо раптової смерті одного зі своїх пацієнтів – о так, для вбивства лікаря існує багато мотивів. Тож, як я і кажу, простіше було б навпаки: якби сера Бартолом’ю Стренджа вбили першим, а Стівена Беббінґтона – другим. Тоді можна було б сказати, що Стівен щось бачив і щось підозрював щодо першої смерті.

Він зіхтнув і підсумував:

– Але у розслідуваннях не все так, як нам хотілося б. Треба працювати з тим, що є. Але от що у мене на думці. Чи не могло статися так, що Стівена Беббінґтона отруїли (якщо отруїли) випадково? Що отруїти збиралися сера Бартолом’ю Стренджа, але помилково вбили не того?

– Цікава думка, – визнав сер Чарльз. Його обличчя, яке на мить проясніло, спохмурніло знов. – Але я не думаю, що це можливо. Беббінґтон зайшов до цієї кімнати хвилини за чотири до того, як йому стало погано. За цей час він не їв і не пив нічого іншого, а отрути в келиху не знайшли…

Пуаро його перебив:

– Це ви мені вже говорили, але припустімо заради обговорення, що в коктейлі щось таки було. Чи не міг той коктейль призначатися серу Бартолом’ю, а до містера Беббінґтона потрапити випадково?

Сер Чарльз похитав головою.

– Людина, яка знала Толлі, ніколи б не намагалася отруїти його коктейлем.

– Чому?

– Тому що він їх ніколи не пив.

– Ніколи?

– Ніколи.

Пуаро обурливо махнув рукою.

– Ах, усе не так у цій справі. Якесь безглуздя…

– До того ж, – вів далі сер Чарльз, – я не розумію, як у цій ситуації можна було «переплутати келихи». Темпл розносила їх на таці, і всі брали собі той, що був ближче.

– Дійсно, – пробурмотів детектив. – Не можна змусити взяти той чи той коктейль, це ж не карти. А Темпл – це хто? Це та покоївка, яка мене сьогодні впустила, так?

– Так. Вона працює в мене три чи чотири роки – приємна спокійна дівчина, роботу свою знає. Не знаю, звідки вона, – про це можна спитати міс Мілрей.

– Міс Мілрей – це ваша секретарка? Висока жінка, трохи схожа на гренадера?

– Дуже схожа, – погодився сер Чарльз.

– Я й раніше не раз вечеряв із вами, але, здається, раніше її не бачив.

– Так, зазвичай вона не вечеряє з нами. Просто інакше за столом було б тринадцять гостей.

– Вона сама запропонувала бути чотирнадцятою? Розумію.

Пуаро хвильку помовчав, а потім сказав:

– А можна поговорити з вашою покоївкою?

– Звісно, мій друже.

Сер Чарльз натиснув на кнопку. Покоївка з’явилася майже одразу.

– Ви дзвонили, сер?

Темпл була високою жінкою років тридцяти двох чи тридцяти трьох. Вона мала доглянутий вигляд: її волосся блищало й було гарно зачесаним, але красунею її не назвеш. Поводилася вона спокійно, підковано.

– Мсьє Пуаро хоче поставити вам кілька запитань, – пояснив сер Чарльз.

Темпл згори вниз подивилася на Пуаро.

– Ми говоримо про той вечір, коли помер містер Беббінґтон, – сказав той. – Ви добре пам’я таєте, що тоді відбувалося?

– О, так, сер.

– Я хотів би знати, як саме подавалися коктейлі.

– Прошу, сер?

– Я хочу знати все про коктейлі. Це ви їх готували?

– Ні, сер. Сер Чарльз любить сам це робити. Я принесла пляшки: вермут, джин, все інше.

– Куди ви їх поставили?

– На стіл отам, сер.

Вона показала на стіл біля стіни.

– Таця з келихами стояла отут, сер. Сер Чарльз, змішавши все і збивши, налив коктейлі в келихи. Потім я взяла тацю й понесла гостям.

– А на тій таці були всі приготовані келихи?

– Сер Чарльз дав один міс Літтон-Ґор, сер, – він тоді саме говорив із нею – і взяв один собі. А містер Саттертвейт, – вона на мить перевела на нього погляд, – підійшов і взяв один для леді, здається, для міс Віллз.

– Саме так, – підтвердив той.

– Інші розносила я. Здається, всі гості взяли собі по келиху, крім сера Бартолом’ю.

– А чи не могли б ви зробити нам велику послугу, Темпл, і повторити, як усе було? Розкладімо тут подушки, ніби це люди. Пам’ятаю, я стояв отут – міс Саткліфф була там.

З підказками містера Саттертвейта сцену вдалося відтворити. Містер Саттертвейт був спостережливим. Він дуже добре пам’ятав, хто де сидів чи стояв. Потім Темпл почала обходити людей. Вони з’ясували, що покоївка почала з місіс Дейкез, потім підійшла до міс Саткліфф та Еркюля Пуаро, а потім до містера Беббінґтона, леді Мері та містера Саттертвейта, які сиділи разом. Він теж пам’ятав, що саме так усе й було. Зрештою Темпл відпустили.

– Пф! – вигукнув Пуаро. – Нічого не розумію. Темпл останньою мала справу з коктейлями, але в неї не було шансу щось туди підмішати, та і, як я вже казав, неможливо втелющити людині конкретний келих.

– Люди зазвичай беруть найближчий, – зауважив сер Чарльз.

– Можливо, це могло б спрацювати, якби людині