Квін Тесс - По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс

Кава так і залишилась нетронутою. А цей заклад припинив своє існування в моєму серці. Зараз тут вже не було так затишно, як раніше. Можливо у всьому винні наші мокрі сліди.

Покидаючи це місце, я не обернулась до Намджуна, а він в свою чергу не намагався мене наздогнати.

Кора, яка весь час, не зважаючи на рідких відвідувачів, також прислухалась до нашої розмови, зараз схлипувала, і чомусь дивилась на мене з тихою мольбою. Про що б вона не просила мене, я вийшла ховаючись за стіною зі сніжних пластівців.

Лише дібравшись дому, я сповзла по вхідних дверях на підлогу, і дозволила пекучому болю остаточно мене заполонити. Я кричала і схлипувала. Ріки сліз не вщухали, судороги продовжувались, що не було змоги піднятися. Я так і сиділа ще повністю одягнена, в мокрій калюжі на підлозі від розстанувшого снігу, та моїх сліз.

Не знаю скільки пройшло часу, але квартиру вже поглинула темрява. У вікна кухні та спальні поблискували промені вуличних ліхтарів. Я через силу піднялась, скидаючи з себе мокре взуття та одяг. Орієнтуючись тільки на вуличне світло, я не увімкнула жодну лампу, не увімкнула ноутбук. Тиша й темрява стали моїми кращими подругами. Повісивши шубу на наплічник в ванній над батареєю, залишок одягу закинула в пральну машинку, пройшла в спальню. Я так і не змінила постільну білизну. Спочатку, тому що берегла наші з Намджуном спогади, а коли перестала тут жити, то зміна була й не потрібна. Зараз же, я хотіла, я сподівалась повернутися до нормального життя… До життя де не було ще Незнайомця. Я думала викинути білизну на смітник, але врешті просто запхала її до мокрих речей і запустила пральну машинку. Тепер тиша квартири була порушена її роботою.

Застеливши ліжко зовсім новою білизною, та натягнувши на себе вʼязану оверсайз сукню, та такі ж шкарпетки, я послідкувала на кухню, де заваривши кави виглянула у вікно.

Через дорогу, під пеленою не вщухаючих сніжинок, стояв Намджун. Мені не видно було обличчя через тускле освітлення та сніг, але я точно знала, що то був він.

Сльози знову зрадницьки потекли з очей, хоча я була певна, що вони скінчились. Тіло тремтіло від схлипів та бажання кинутись на вулицю, йому в обійми, сказати, що я також сумувала за ним, що люблю його так само, як і місяць тому, що мені байдуже, хто він, що це все було просто випробуванням на міцність наших почуттів, і ми пройшли його. Але по факту, я стояла на місці, в темній пустій квартирі, і дивилась на нього, а він шукав мій погляд у відповідь.

Через кілька хвилин Намджун опустив голову, і пішов далі від мого будинку.

Напевно, він бачив мою машину на паркуванні, здогадувався, що я вдома, але піднятися й постукати в двері не наважився.

Я пролистала телефонну книгу, добралась до контакта Намджуна, і поставила на ньому зірочку додаючи в “Вибране”. Навіщо? Напевно, щоб ніколи йому не подзвонити.

Кава охолола.

Я дістала пляшку червоного сухого вина, яке насправді ненавиділа. Не памʼятаю навіть, коли ця пляшка в мене опинилася. Кисла рідина неприємно опалила горло, але саме це було мені й потрібно. Щоб неприємний алкоголь заглушив біль.

На четвертий день, я наважилась виповзти зі свого кокону. Закутавшись в теплий одяг, я покинула гнітючі стіни своєї квартири. Намджун більше не приходив. Вдень я працювала, беручи більше проєктів, ніж раніше, та виглядала його кожен вечір, і сподівалась побачити рівно настільки, як і не хотіла щоб він приходив.

Яскраве світло різко вдарило по очах. Сніжинки більше не сипались з неба, і склавшись в білосніжну ковдру, тепер відблискували від сонячних променів.

Мою машину ледь можна було впізнати, благо, що я подумала про це заздалегідь, і прихватила з собою щітку, щоб відчистити її від снігу. 

Під білим шаром, на лобовому склі, в чорній плівці лежав якийсь пакунок. Я підняла його і притиснула до грудей, будучи впевненою, що там щось важливе.

Двигун неохоче запустився, і поки потрібні були довгі хвилини, щоб машина прогрілась, я стала розпаковувати посилку чи подарунок, який був обмотаний плівкою в ледь не з десяток шарів, і з рештою весь салон автівки перетворився в обривки тієї плівки. Далі був коричневий папір перетягнутий жорсткою ниткою.

Тільки я розірвала останній шар захисту, як на коліна випала записка:

“Я кохаю тебе, Веста. Щоб ти там собі не думала. Як би мене ненавиділа, але я кохаю тебе. І буду чекати на тебе стільки, скільки тобі потрібно, навіть якщо не потрібно, навіть якщо я.

Твій Незнайомець”

На записку впала пара крапель сліз. Знову. Відколи я стала такою плаксою?!

Далі погляд зачепився за обкладинку чергової книги. Я не знала що це, але побачивши імʼя автора - серце пропустило удар. Та сама письменниця, що видала мою улюблену трилогію, ту саму, частину якої я залишила в кавʼярні.

- Що? - проговорила я вголос стримуючи схлипи і уважно розглядаючи обкладинку.

Я була підписана на авторку, слідкувала за оновленнями, і точно знала, що вона не анонсувала жодних нових видань.

- Може якась помилка? - думаючи, що мені потрапила в руки книга автора, у якого були таке саме імʼя та прізвище. Я пролистала пару сторінок, наткнувшись на великий надпис на всю сторінку від руки.

“Привіт, Весто!

Рада, що тобі сподобалась вся попередня трилогія. Мені багато чого про тебе розповіли, і я просто не втрималась, щоб не подарувати мій новий роман. Так-так, ти зараз тримаєш в руках книгу, про яку ще ніхто не знає. Тільки тсссс. Це перший примірник, і навіть якщо зміниться обкладинка, сенс цих сторінок залишиться таким же. І ти будеш першою хто її прочитає.

Збережи цю книгу десь в себе на поличці.

І збережи свою любов.

P.S. Може Намджун і телепень, але він кохає тебе, Весто!

З любовʼю, твоя Лорен.”