Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

зовсім зіпсувався... Я розстебнув передню стінку бульбашки й висунувся з неї, впершись у підборіддя ратицею.

— Здається, ти знову виграв, — тихо промовив я. — Вибору в мене, схоже, немає.

Хлопець стенув плечима:

— Еге ж, немає.

— Якщо вже так, — провадив я, — то принаймні розкажи мені про свій клопіт. Як я бачу, ти робиш непогану кар’єру... Яка в тебе посада?

— Я працюю в Міністерстві внутрішніх справ.

— Внутрішніх справ? Там, де працював Андервуд? — бізон підняв брови. — Виходить, дехто все-таки вирушив слідами колишнього наставника...

Хлопчина прикусив язика:

— Неправда. Це його ніяк не стосується.

— Може, дехто ще почувається трохи винним у його смерті...[15]

Хлопець почервонів:

— Що за бридня! Мені порадила вступити туди моя нова наставниця...

— Еге ж, еге ж! Вельмишановна панна Вайтвел. Дивовижна особа![16] — я уважно оглядав його, дедалі більше захоплюючись новим завданням. — А вбрання тобі теж вона підбирає? Що це за циркове трико? Крізь нього можна прочитати ярлика на твоїх трусиках! А оці твої манжети...

— Ця сорочка дуже дорога! — визвірився хлопець. — Міланський шовк! А широкі манжети нині в моді...

— Вантузи з мереживом, та й годі! Як це тебе протягом досі не звіяло! Я б на твоєму місці обрізав їх і пошив собі другий костюм. Незгірший за цей. Або гарненький чіпок на голову..

Помітно було, що ці кпини з його вбрання зачіпають хлопця більше, ніж згадки про Андервуда. Еге ж, за два роки його вдача таки змінилася... Він спробував затамувати свій гнів, щохвилини поправляючи манжети й пригладжуючи волосся.

— Поглянь на себе! — провадив я. — Скільки нових маленьких звичок! Ти, мабуть, наслідуєш своїх любих чарівників...

Він поспіхом опустив руку:

— Аж ніяк!

— Ти, мабуть, і в носі колупаєш точнісінько, як панна Вайтвел. Ти так стараєшся бути схожим на неї!

Неприємно, звичайно, повертатися в світ людей, та мене все-таки тішило, як цей хлопчисько аж пересмикувався з люті. Я навіть дозволив йому кілька разів шалено підскочити у своєму пентаклі.

— Ти ж не забув, — весело закінчив я, — що на додачу до виклику я завжди пропоную приємну бесіду? Так би мовити, «в навантаження»?

Хлопець зі стогоном затулив обличчя:

— Може, мені краще померти?

Мені трохи полегшало. Будь-що основні засади наших відносин залишились незмінні.

— Гаразд, — погодився я. — Розкажи мені про цю вартову службу. Кажеш, там усе просто?

— Так, — підбадьорився хлопець.

— Проте від неї залежать і твоя робота, й навіть життя?

— Саме так.

—Але нічого небезпечного чи складного в ній немає?

— Ні. Ну.. — він помовчав.

Бізон сердито стукнув ратицею:

— Далі!

Хлопчина зітхнув:

— У Лондоні з’явилась якась нечиста сила — вельми небезпечна. Не марид, не африт і не джин. Жодних магічних слідів вона по собі не залишає. Минуло! ночі вона розгромила половину Пікаділлі. І «Піннове магічне знаряддя» теж.

— Справді? А що сталося з Сімпкіном?

— З фоліотом? Він загинув.

— Ой-ой-ой, який жаль![17]

Хлопець стенув плечима:

— Я певною мірою відповідаю за безпеку в столиці. Всю провину хочуть звалити на мене. Прем’єр-міністр лютує, а наставниця не хоче мене захищати.

— Що ж тебе здивувало? Я казав тобі, що за штучка ця Вайтвел.

Хлопчина спохмурнів:

— Вона ще пошкодує за своє віроломство, Бартімеусе! Краще не марнуймо час. Мені треба, щоб ти стояв на варті й вистежував нападника. Іншим чарівникам я так само накажу, щоб вони вислали своїх джинів. Що ти на це скажеш?

— Закінчуй швидше, — відповів я. — Яке це завдання? І на яких умовах?

Він сердито поглянув на мене з-за свого лискучого розпатланого волосся:

— Я пропоную таку саму угоду, як минулого разу. Ти служиш мені, не розголошуючи мого справжнього імені. Якщо ти будеш сумлінний і зведеш кепкування до мінімуму, твоя служба триватиме недовго.

— Я хочу знати точний термін. Щоб не залежати від твоїх примх.

— Гаразд. Півтора місяця. Для тебе це одна мить.

— А мої точні обов’язки?

— Загальний багатоцільовий захист господаря, тобто мене. Охорона певних місць у Лондоні. Переслідування та визначення невідомого лиходія, що має надзвичайну силу. Як це тобі?

— Охорона — добре. А ось щодо захисту... надто вже широко. Може, не треба?

— Тоді я не зможу бути певен, що ти дбатимеш про мою безпеку. Жоден чарівник від такого не відмовиться[18]. Інакше ти за першої-ліпшої нагоди застромиш мені ножа в спину. То як, ти згоден?

— Згоден.

— Тоді будь готовий прийняти своє завдання!

Він підняв руки й випнув підборіддя. Це не справило на мене великого враження, бо йому в очі без упину лізло волосся. Відразу було видно, що це звичайний чотирнадцятилітній шмаркач.

— Зачекай. Допоможу тобі. Бо вже пізно, тобі спатоньки пора.

На носі в бізона з’явилися окуляри, які нещодавно носила дівчина-красуня.

— Як тобі таке... — я заговорив стомленим, байдужим голосом: — «Присягаюся знову служити тобі рівно півтора місяця. Під загрозою кари обіцяю впродовж цього часу не розголошувати твого імені...»

— Мого справжнього імені!

— Гаразд. «..Твого справжнього імені жодній людині, що трапиться мені». Добре?

— Ні, Бартімеусе, цього замало. Не те, щоб я не вірив тобі, просто треба докладніше. Пропоную такий варіант: «...впродовж цього часу не розголошувати твого справжнього імені ні людині, ні бісові, ні джинові, ні будь-якому розумному духові, ні в цьому світі, ні в іншому, на жодному з рівнів; не вимовляти жодного складу цього імені так, щоб хтось міг почути хоча б його відлуння, не шепотіти його ні в пляшці, ні в печері, ні в іншому таємному місці, де сліди імені можна буде виявити за допомогою магічних засобів; не записувати його жодною відомою мовою й не перекладати іншими мовами так, щоб його значення можна було розгадати».

Що ж, це було чесно. Я понуро повторив присягу. Довгі півтора місяця! Принаймні він забув про одну зачіпку, яку я залишив: тільки-но названий термін сплине, я зможу називати його ім’я, скільки мені заманеться. А я вже не мовчатиму — нехай тільки випаде хоч найменша нагода!

— Чудово, — сказав я. — От і домовились. А тепер розкажи-но мені більше про отого вашого невідомого нападника.

Частина друга

11