Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Нічого? — відсапнув Кіпс.

Я також видихнула й сказала:

— Усі звуки вщухли, тільки-но ми зайшли сюди.

— Він кепкує з нас, — торкнув мене за руку Локвуд. — Цього й слід було сподіватись.

— Але ж я насправді чула, — зіпнула я. Завзяття, з яким ми вломилися до кухні, зробило нас усіх дратівливими. Джордж бурмотів собі під ніс соковиті прокльони, а Голлі відчутно тремтіла.

— Ніхто й не каже, що ти не чула, Люсі, — Локвуд єдиний серед нас залишався спокійним. Він примружив очі й ще раз оглянув порожню кухню. Потім пристебнув до пояса рапіру й поглянув на термометр. — Температура нормальна. Жодних проявів не помітно.

— Не забувай про двері, — нагадала я. — Коли ми щойно підішли до них, усередині було темно.

— Твоя правда, — він дістав з кишені пальта пакуночок із шоколадними цукерками. — Беріть по дві штучки й діставайте термоси. Пора випити по чашечці чаю.

Ми стояли на кухні, пили чай і заспокоювались. У будинку з привидами не можна давати волю почуттям. Привиди живляться ними й стають сильніші.

— Отже, двадцять перша година три хвилини. Час, коли ми помітили перший справжній феномен, — мовив нарешті Локвуд. — Здається, Фіттес із Барнсом мали рацію — ця тварюка проявляє себе через звуки. Люсі, тобі доведеться прийняти найголовніший удар. Упораєшся?

Я кивнула:

— Задля цього ти мене й запросив.

—Так, тільки я не хочу, щоб ця робота була тягарем для тебе.

Серце моє досі калаталось, та я все ж таки спромоглась відповісти спокійно і впевнено:

— Усе гаразд.

Локвуд повільно кивнув:

— Чудово... Отже, діємо так само, як і раніше. Зустрінемось пів на дванадцяту — дізнатись, чи не натрапив хтось на слід Джерела. Тоді ж поміняються постами ті, хто веде спостереження на місці. В разі якнайменшої небезпеки або появи чогось химерного — негайно окликаймо інших.

Одне за одним усі порозходились, і на кухні залишились тільки ми з Джорджем. Звичайно ж. мені тут насамперед знайшлася б робота. Проте виявилось, що Джордж дотримувався такої самої думки: він дістав з торбини те саме дивне приладдя, яке я вже бачила у вітальні. — срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки, укріпленої на дерев’яній рамі. Надзвичайно обережно, широко розставивши лікті, він тримав цю сітку між великими і вказівними пальцями обох рук — і таким чином поставив її на кухонний стіл, щоб вона опинилась у промені місячного сяйва, а тоді позадкував, милуючись своєю роботою.

— Джордже, що це? — спитала я, не в змозі утамувати цікавість.

Він провів долонею по кучмі свого розпатланого білявого волосся:

— Це ПСРС. Психологічна система раннього сповіщення. Найновіша розробка Інституту Ротвела. Половина оцих цинкових дротинок — звичайна, а половина — вкрита найтон-шим павутинням, яке має підвищену чутливість до потойбічних проявів. Різниця фазових коливань дротинок порушує рівновагу всієї системи, й тоді... — він поглянув на мене й стенув плечима. — Одне слово, перед появою привида цей дзвіночок повинен задзеленчати.

— І це справд і працює?

—Не можу сказати. Я сьогодні вперше випробовую цю систему.

—Хіба вона чутливіша за наші Таланти?

— Не знаю. За мій — напевно. За твій — навряд.

Джорджів голос мені не подобався: ніби й чемний, та водночас байдужий. Перейшовши на середину кухні, Джордж таким самим голосом провадив:

—Треба, мабуть, посилити тут захист. Не знаю навіщо, просто щось мені це підказує. Подай мені, будь ласка, отой ланцюг.

— Будь ласка, — відповіла я. — Знаєш, Джордже, я така рада знову працювати з вами.

Запала тиша.

— Та невже? — відповів нарешті Джордж. — Дивна річ.

Я поклала на підлогу ланцюг і стояла, потупивши очі, бо відчувала, що Джордж пильно дивиться на мене.

— Що тут дивного?

Джордж іще помовчав, цього разу довше. Він виклав другий ланцюг із зовнішнього боку кола, обережно розправив його й лише тоді обізвався:

— Як це? Адже ІЬллі досі з нами.

— І ти туди ж! — розгнівано вигукнула я. — Скільки можна вам усім казати?! Я пішла від вас не через Голлі! Хіба ти нічого не бачив? Не бачив, як ми з нею розмовляли в кав’ярні? І сміялись, і веселились...

— Те, що ви з Голлі один раз спромоглись побалакати, не задушивши одна одну голими руками, аж ніяк не робить вас найкращими подругами, — заперечив Джордж, замислено протираючи окуляри краєчком свого светра. — Варто б додати сюди ще кілька недогарків. У тебе часом немає?

— Є. Отут, у торбинці, — я дістала пластикову торбинку й витягла звідти кілька недогарків. — Між нами з Голлі тепер усе гаразд.

— Еге ж, як у кота з собакою, — пирхнув Джордж. —Тримай! — Він кинув мені коробочку з сірниками.

— Це було до Полтергейста, — наполягала я. — А зараз усе змінилось.

— Полтергейст лише розставив усе по місцях. — буркнув Джордж, і я відчула, що він каже цілковиту правду. — Після нього ти й пішла, розлютившись через Голлі.

— Ні, не через ГЬллі. Просто я втратила владу над своїм Талантом, — провадила я. — Я пробуджувала й приманювала ГЬстей, а вас піддавати небезпеці не хотіла. — Я запалила кілька недогарків і побокувала. — Будь-що цієї ночі я з вами.

Джорджеве обличчя залишалось так само байдужим:

— Еге ж, ти з нами. Я невимовно вдячний, — урвавши несподівано мову, він запитав: — Що там у тебе?

Я підняла руку, подаючи знак, щоб він замовк. Над моєю головою лунали важкі повільні кроки. З кожним кроком тремтіла стеля й коливався вогник у світильнику на стіні. Далі я почула, як рипнули двері — й знову запала тиша.

Я поглянула на Джорджа:

— Ти що-небудь чув? А вогник у світильнику бачив?

— Вогник і справді моргнув... Але я не чув нічого. А ти? Що це було?

— Кроки. В дальній спальні. Може, це Кіпс там ходить?

— Аж ніяк. Він тихенько сидить серед своїх ланцюгів.

— Я теж так гадаю... Може, ходімо й погляньмо самі?

Джордж знервовано поправив окуляри:

— Що ж... ходімо.

— Тоді вперед.

Ми хутко пройшли вузьким коридором до сходів і вирушили нагору, перестрибуючи по дві сходинки відразу. Вискочивши на майданчик, ми тут-таки побачили Кіпса, що сидів з рапірою напоготові всередині залізного кола. Побачивши нас. він здивовано вирячив очі, та