Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

північних країнах породжує настільки похмуріші й сумніші образи, ніж на півдні. Звісно, там бракує вина, але бракує не безпричинно. Те саме стосується сонця й клімату загалом. Едґар По був південцем, а водночас і показовим прикладом для всіх жахіть англосаксонського затьмарення. Пекла в По і Бодлера різні — особливо через те, що в По машина постає не в її економічній, а демонічній потузі. Ворогом митця, ба навіть людини, стає механічний рух; це бачив уже Босх.

Та й відстань до того, що може забезпечити сп'яніння, на півночі є більшою; тут бракує значної частки природної, природженої радості. З другого боку, зростає хист скептично розмірковувати про неї: генії іронії, сатири, гротеску розцвітають тут пишніше, ніж деінде.

З відстанню зростає також і зусилля. Бажання втекти від чогось, щось забути, а з другого боку, щось здобути — поміж ними перебуває загальна тематика сп'яніння. Що убогіша субстанція, то глибша прірва, яку слід здолати. Після вечірньої трапези у вікторіанській родині шлях веде безпосередньо до будинку розпусти. Доробок і вчення стають «повчальними» там, де фундамент виявився надто слабким. Те, що має бути, віддзеркалюється в уявному.

І знову напрошується порівняння з пустелею. Ніцше ґрунтовно його продумав, заторкнувши як оазу, так і фата морґану. Сюди ж належить і його оцінка злочину разом із історичною проекцією в Ренесанс. Але тут слід бути обережним: у цьому плані вже Якоб Буркгардт[157] потрапляв під вплив оптичного обману, плутаючи силу й слабкість, які важко оцінити з перспективи того, наскільки вони стали згубними. Що повертає нас до Ґобіно[158]: «Потяг до чистоти крові є ознакою нечистокровного». Ще один афоризм, яким я шкодив самому собі.

Ставлення Ніцше до сп'яніння є ставленням надсензитивного; на людей такої конституції ейфоричну дію чинять уже саме сонце, повітря й показник барометра. Особливо в «Ранковій зорі[159]» це відчуття передається навіть читачеві. У передньому слові мова йде про те, що людина «напевне, хоче мати свою власну темряву, своє незрозуміле, приховане, загадкове — оскільки знає, що також матиме свій власний ранок, своє власне спасіння, свою власну світанкову зорю».

І ось ми знову перед наближенням.

84

Якщо відстань дуже велика, а входження, від якого ми стали залежними, стає рідкісним, тоді зростає притягальна сила проміжних та потойбічних світів. Але настає не повна пустка: занепалі вівтарі заселяють демони.

Спустошення слід осягнути в його глибині, а не в симптомах, адже у видимому не бракує різноманіття. Проте зміна прив'язана до певного місця й часу; вона має кінетичну природу. Ми летимо до полюсів, летимо на Місяць і приносимо із собою пустку. Що більше ми мандруємо, то сильніше в нас вривається повінь образів. Чому голод на образи неможливо втамувати? Він є ознакою того, що самі лише образи врешті не задовольняють. Справжня незадоволеність прагне пробитися крізь простір і час назовні.

Лише там, де цей голод не відчувається, образи можуть задовольнити; в них нічого не бракуватиме, нічого не шукатимуть над ними, під ними чи за ними. Вони більше не розкриватимуть своєї таємниці. Тож «остання людина» віддаватиметься своєму задоволенню, як це описував Ніцше, а після нього Гакслі.

85

Там, де життя стає жалюгідним, сп'яніння залишається одним із останніх ресурсів. Ось одна з причин того, чому пастори майже не можуть позбавити від алкоголізму. П'яниці годі допомогти ні з економічного, ні з морального боку; йдеться про питання буття, до вирішення яких теологія стає все менше й менше спроможною.

П'яниця п'є не лише тому, що хоче втекти від своєї біди. Насамперед він прагне наблизитися до сфер, які можуть не тільки позбавити власної біди, але й усунути біду як таку; там уже немає гризоти. В ейфорії криється більше, ніж просто самовдоволення та відсутність болю. Достоєвський і тут уловив це своїм геніальним поглядом. Адже як інакше зрозуміти те, чому він уклав в уста свого сумного героя Мармеладова фразу: «Я п'ю, тому що хочу сильніше страждати»?

86

Періодичність з її припливами і відпливами протистоїть технічній монотонності. Тут удар серця — а там такт мотора, тут поема — там машина. Потяг до святкового марнотратства діє як у низькому, так і у високому — як у того, хто пропиває свій тижневий заробіток, так і в того, хто може сказати: «Прожив, як боги, я раз один».

Періодичність сприймається сильніше, коли люди ще знайомі із сенсом свята та його радощами, тобто сильніше в незайманих, архаїчних місцевостях, ніж в урбанізованих, сильніше на селі, ніж у місті. В місті завжди, коли є ярмарок, світло горить удень і вночі. Тож повернення, в якому дрімає таємниця періодичності, обмежується тільки бучними нагодами. Повернення відбувається тоді, коли спокійне постає чи, радше, натякає на свою появу в рухливому, невидиме — у видимому, непримітне — в примітному.

Отже, місто краще приховує залежного від наркотиків, ніж село. Він живе анонімно, знаходить для себе притулки, може змінити район, а наркотик доступніший.

П'яничка на селі, морфініст у маленькому містечку швидше і ширше стають відомими, навіть якщо спробують приховувати свій стан. Приховування може вдаватися, поки перехід від сильного звикання до безумовної залежності ще не відбувся до кінця. Водночас це перехід від відкритого споживання, яке викликає схвалення, до таємного, яке викликає підозру.

А незабаром уже годі щось приховати; неминучими є поступове зменшення авторитету і втрата поваги, вже не кажучи про економічні, соціальні збитки та погіршення стану здоров'я. Занепад знайомого образу, що його спостерігає ближній, усвідомлюється і самою жертвою залежності у всій її незмінній демонічності: це доволі сумне видовище — чи не найкраще він описаний в деяких оповіданнях Е. А. По.

Великий Вавилон

87

Інтенсивному споживанню столиць, які одержують поповнення з провінції і з-за кордону, одного кварталу розваг більше не вистачає. Тепер їх є декілька на вибір. Деякі з них стали