Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Розділ 6 – Не дражни дракона!

У житті кожного талановитого мага, який досягав значних висот у володінні своїм даром, настає момент, коли магія із зазубрених формул і всім знайомих, стандартних схем перетворюється на мистецтво. Чаклун, наче художник пензлем, творить мережива нових заклинань. Немов скульптор, руками розгладжує небачений досі світом сюжет. І, як поет, словом зневажає саму реальність буття. Періодично чергуючи процес зневажання з добірним матом.

Грегор Грейткіллс збирався зайнятися саме цим. Він хотів творити. У плани великого мага Землі не входило жити в руїнах, які місцеві жителі гордо називали Смарагдовою Садибою. Треба було дуже багато переробити. Але спочатку, на жаль – найрутинніша частина. Ремонт та прибирання.

Архімаг сидів на пеньку, що виріс під його Архімажним задом, потягував прихоплений ще з Йорду віскі, і спостерігав, як веселим перекотиполем катається по двору особняка пил. Однак, це було не просто перекотиполе. Відчувалася якась система у цих рваних, стрімких рухах. Пил, мов снігова куля, катався всюди, збираючи частинки бруду і сміття в собі, збільшуючись у розмірах і начисто ігноруючи напрям вітру. Ця купка підкорялася зовсім іншій силі.

У якийсь момент, мабуть, не знайшовши більше надворі бруду, колишнє перекотиполе зупинилося. Тепер воно більше нагадувало щільну, не прозору, сіро-чорно-коричневу сферу заввишки з дорослого, високого чоловіка. Зі сфери то там, то тут стирчали якісь гілочки та палички. А ще від сфери пахло. І дуже сильно. Геомант спочатку навіть не зрозумів, де ж його пильний голем так вляпатися примудрився, але потім, обійшовши з лівого боку двір особняка в супроводі запашної кульки, побачив там дощенту вилизану стайню і двох ідеально чистих, але до глибини душі шокованих коней.

– Трясця, ось про це я й не подумав… – Хмикнув спантеличено Грегор, після чого обернувся до голема. – Може, Гуго все-таки варто було забрати й цих?.. Що ж, друже, вибач, у будинок тепер я тебе точно не пущу. Кати-но ось туди. Там буде клумба, а моїм трояндочкам будь-яке добриво на радість.

Сфера рвонула в указаний бік настільки швидко, що Грегор зрозумів: образився. Дух Землі, керуючий цією купою відходів та сміття, образився, що йому не дали вилизати ще й дім дочиста.

– От дивак! Сам же бурчав, що в нього справ багато, мало не по хвилинах все розписано... Гаразд. – Похитав головою з усмішкою геомант і крикнув. – Гей, Брахіїле!

Сфера зупинилася на півдорозі, повільно, наче сором'язливо обернувшись.

– Давай-но, скидай повністю своє нинішнє тіло у клумбу – і дуй в особняк. Наведеш там чистоту. – Посміхнувся Архімаг.

Швидкість, з якою досить велика сфера докотилася до іншого боку двору, викликала у геоманта вражений свист. Після чого керована духом Землі куля завмерла у вказаному місці, злегка піднялася в повітря і зі звуком, ніби хтось дуже злякався, ідеально рівномірною масою шмякнулася на землю. Після чого з цієї маси, видима лише магічним зором, шмигнула маленька зелена іскорка. Щоб уже через пару секунд у будівлі пролунав звук кулі, що катається по підлозі на величезній швидкості.

– Що ж, а я поки займуся найвеселішим. – Пробурмотів Архімаг, що повернувся до такого зручного пенька, присів і заплющив очі.

У того, що відбувалося далі, немає і не могло бути ніяких спостерігачів, бо на території маєтку були лише Архімаг, його знайомий дух-підрядник, а також два вкрай здивовані коня, які вперше побачили свої стійла настільки чистими та безпечними. Але ми з вами таки заглянемо під капот цього Всесвіту і подивимося, що ж почало відбуватися. А відбувалося багато чого.

Ступні Архімага, які в одну мить стали босими, пірнули в землю так, наче це був пісок. А десятки стеблинок, що проросли з ґрунту, лагідно обплели його щиколотки, немов беручи в обійми. Трава, кущі, дерева і сама земля, на якій стояла Смарагдова Садиба, немов зробили єдиний вдих, разом відсторонюючись від мага, що сидить на пні. Щоб потім повернутися назад, немов віддаючи легкий уклін і визнаючи право на владу в цьому місці справжнього Володаря Землі.

Енергія Архімага повноводною річкою ринула на всі боки, охоплюючи всю територію садиби, роблячи одну конкретно взяту людину для всієї навколишньої рослинності – Сонцем. Недосяжним ідеалом, божеством, що дарує світло і життя, наповнює силою. Трава, і раніше здатна втримати своїми чіпкими шпильками якогось скакуна, тепер могла розібрати на запчастини повноцінний кінний загін. Зі зброєю, обладунками та вершниками. М’ясоїдні вишні вимахали в півтора рази від минулого розміру і вперше в житті розцвіли, заповнивши садибу густющим, медовим ароматом. Мох, що доїдав стіну лівого крила маєтку, набрався сил і впорався зі своєю трапезою, що тяглася сторіччями, за пару секунд.

Вся рослинність садиби, наповнена новою, неймовірною силою, так і сяяла життям. Але чогось не вистачало. Рослинам було тужливо від того, що вони не можуть повернути своєму Сонцю хоча б крихту отриманого тепла. І тут Сонце дало їм сенс життя. Дало їм мету. Трава з усієї території стала мігрувати в конкретно зазначені місця, змінювати форму, десь збільшуючи своє зростання, а десь – скорочуючи його. Вишні, ще секунду тому просто квітучі біло-рожевим кольором, тепер вирішили, що можна давати ягоди поперемінно з цвітінням. І відразу обзавелися на своїх гілках великими, соковитими, темно-червоними плодами.

Для моху Сонце придумало найлегше завдання. Принаймні так невдоволено бурчала на своїй фіто-говірці трава садиби, набуваючи все нових і нових форм. Мох просто залишився на своєму місці, тепер виконуючи роль стіни будівлі, яку він благополучно з'їв. Але боронь Небеса когось торкнутися цієї стіни без дозволу Сонця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍