Ірина Скрипник - Маркус, Ірина Скрипник

Почувши це, я зробив невпевнений крок уперед. У моєму серці зародилася надія, і я відчув, як вона наповнює мене новою силою:

———  Я завжди чекатиму тебе!

Проте Карлосові така відповідь була не до вподоби. Він важко зітхнув і нервово провів рукою по своєму лобі:

———  Я кажу про більш високі почуття!

У кімнаті, де кожен предмет здавався просоченим історіями минулого, його слова звучали особливо голосно. Старовинний годинник на стіні відраховував час, який здавався тут безглуздим. Пильні промені місячного світла пробивалися крізь брудне вікно, освітлюючи його постать, що сиділа на ліжку. Він був, як статуя, що вирізана з мармуру. Я стояв біля порога, відчуваючи, як повітря в кімнаті стало важчим.

———  Ти любиш мене тому, що я обернув тебе! Якби ми зустрілися за інших обставин — ти навряд чи помітив би мене. У крайньому випадку, приєднався б до мисливців.

Ах, ось у чому справа! Знову згадуватиме той випадок, коли я кинув меча у його бік! Але ж я не намагався його вбити. Я лише хотів перевірити рівень його захисту. Невже він після цього причаїв на мене образу? Тоді чому не намагався позбутися мене раніше? Він мав багато можливостей зробити це. Так само, як і в мене багато разів був шанс вбити його. Але ми все одно продовжували триматися один одного. Я вірив, що між нами немає жодних недомовок. Схоже, я помилявся.

———  Коли я обертав тебе, я тоді мало що знав про силу своєї крові і не вмів правильно розраховувати дозу. Я дав тобі більше, ніж треба було. Я зробив із тебе вірного пса, сам того не бажаючи. Я зламав тобі життя. Тож ти маєш повне право ненавидіти мене, як і всі інші.

Його слова неначе повисли в повітрі. Я відчув, як у моїх грудях здіймалася хвиля емоцій, що заперечувала його слова:

———  Але не маю ненависті до тебе! Я навпаки вдячний тобі, що ти перетворив мене на вампіра. Якби ти не зробив цього тоді, я давно вже загинув би! Ти не зламав мені життя, а змінив його на краще і я готовий знову присягнути тобі у вірності, якщо ти цього забажаєш.

Карлос лише зітхнув. Його погляд поринув у порожнечу. Він здавався втраченим у своїх власних думках:

———  Щоб ти зараз не говорив і не робив, це не має жодного значення. Ти думаєш, що маєш благородну мету? Але вся твоя симпатія до мене і твій потяг до мене — це не більше, ніж спроба крові, яку я дав тобі, повернутись назад до мого тіла. Насправді ти ніколи не любив мене.

———  Це не правда! - відповів я. — Ти кажеш це, бо намагаєшся мене до чогось підштовхнути! Хочеш, щоб я щось зробив заради тебе! І я зроблю! Я виконаю будь-який твій наказ! Просто скажи мені, що ти хочеш?

———  Та я хочу, щоб ти пішов із мого життя раз і назавжди! У мене більше немає сил дивитися на твоє обличчя і вдавати, що все гаразд.

Його слова були, як крижаний душ. Різкі. Холодні. Болючі. Вони змусили моє серце стиснутися від болю та розпачу. Я не розумів, що міг зробити не так? За що він вирішив прогнати мене?

———  Ти кажеш це, бо злишся, що я перестав називати тебе «пан»?

Тоді Карлос підвівся з ліжка. Його рухи були повільними та виміряними, начебто кожен крок коштував йому неймовірних зусиль. Він підійшов до вікна, і світло місяця осяяло його обличчя, виявляючи кожну лінію на його сумному обличчі. Він стояв так кілька хвилин, після чого повільно обернувся до мене. Його очі були темні. Обличчя майже беземоційне. Він почав говорити, і кожне його слово було зваженим і сповненим рішучості:

———  Я каже це тобі, тому що це — правда. Твоє кохання — лише ілюзія, в якій ти жив занадто довгий час. Я вдячний тобі, що ти допоміг мені вилікуватися, але зараз тобі краще залишити мене одного наодинці з усім цим… Це все стає занадто небезпечним…

———  Ні! - заперечив я. — Я нікуди не піду. Можеш кричати. Можеш ударити мене, якщо тобі стане від цього легше. Але не треба мене проганяти та знецінювати мої почуття. Ти запитав: чи можна тебе полюбити? Так, можливо, і я прямий доказ цього. Я буду з тобою до кінця! Завжди!

———  Ти — ідіот!

———  Я знаю.

Після моїх слів на обличчі Карлоса раптово з'явилася моторошна посмішка. Він підійшов до мене впритул і я відчув його подих на своїй шкірі.

———  Думаєш, що справді любиш мене? - прошепотів він мені на вухо. — А якщо я вчиню з тобою так?

Після цих слів він узяв мене за руку і повів до ліжка. Моє серце забилося швидше. Тіло кинуло в жар. Я не міг повірити в те, що він справді вирішив зробити це зі мною, але він закинув мене на ліжко і сів на мене зверху, здерши з мене сорочку. Багато різних почуттів оволоділи мною одразу. Серце шалено забилось. Невже він нарешті дозрів для цього? Ми справді зробимо це? 

Я мимоволі глянув на двері, щоб переконатися, що вони зачинені, а потім знову на нього. Такий впевнений погляд. Такий рішучий. Він наче дивився мені прямо в душу і я потягнувся, щоб поцілувати його. Ухилився? Хоче робити все сам? Нехай, я не проти. В передчутті насолоди я заплющив очі. Його руки почали ласкаво торкатися мого торса, а потім шиї. Я відчував кожен його дотик і це збуджувало мене ще більше. Обережний поцілунок в шию… Нижче… Ще нижче… Його губи торкнулись мого живота… Потім я відчув його руку між своїх ніг і з мене вирвався ледь чутний стогін. Я був готовий вже відчути його, але раптом Карлос прошепотів мені на вухо:

———  Мені тебе шкода.

Його слова були, немов отрута. Я відразу ж розплющив очі і побачив, як він підійшов до дверей. Після цього глянув на мене через плече. Його погляд був сповнений смутком.

———  Прощавай, — раптом промовив він. — Впевнений, що ти впораєшся з усім без мене.

———  Стривай! — схопився я з ліжка. - Куди ти зібрався? Не кидай мене!