Ірина Скрипник - Маркус, Ірина Скрипник

Минуло кілька місяців. За цей час я помітив, що атаки Карлоса стали сильнішими і він навіть кілька разів спробував розчинитися в повітрі, щоб уникнути мого удару. Це був помітний прогрес, але я все ще боявся, що він може випадково зустрітися з кимось із наших підданих. Хоча, швидше за все, вони вже здогадалися, куди саме я ходив щоночі. Турбот за цей час у мене стало набагато більше, ніж було раніше. Вечорами я відчував утому, але все одно намагався проводити тренування з Карлосом. Він потребував реабілітації. Щоправда, він так і не сказав мені, хто саме міг його поранити так сильно? Якби я тільки знав, через кого Карлос так сильно ослаб, я б мокрого місця не залишив від цієї істоти! Він би мені за все заплатив! Я стер би з землі не тільки його, але й те місце, де він жив! Так, я б зміг це зробити…

Але Карлос нічого не розповідав. Одного разу він підійшов до мене і поклав на мою голову свої руки. Його пальці були холодними, але дотик був ніжним.

——— Постарайся згадати щось приємне, — раптом сказав він, — а я спробую дізнатися, про що саме ти подумав.

Я погодився. Але тоді я міг тільки згадати зимовий ліс і те, як я стою перед ним на колінах, цілуючи його руку. Тоді від його погляду в душі щось вперше запалало, а по тілу пройшло приємне тремтіння. Я дивився на його обличчя і не міг відірвати погляд, поки він не забрав свою руку. Мій пан…

Розплющивши очі, я побачив, як він здивовано дивився на мене.

———  Чому ти згадав саме цю ніч? — спитав тихо Карлос, його голос тремтів від ледь стримуваних емоцій.

———  Тому що ця ніч була важливою для нас обох, — відповів я, відчуваючи, як щось тепле і радісне почало розгортатися всередині мене.

Та, почувши мою відповідь, він пішов геть. Я лише зітхнув. Моє серце стиснуло від жалю. Невже він не розподіляв моєї думки і вважав інакше? Але якщо він дійсно зміг побачити те, що я подумав, чи означає це, що він знову може впливати на свідомість, чи він тепер бачитиме лише спогади інших? Його тіло відновилося, але його поведінка почала змінюватися. Я ніби втрачав його, хоч і був завжди поруч. 

Увесь цей час Карлос відчайдушно намагався відкрити в собі якісь нові здібності і іноді це навіть виходило. Але він став менш стриманим і почав частіше гукати на мене. Я сподівався, що це минеться і його психічний стан так само відновиться, як і тіло. На той час уже поповзли певні чутки у нашому таборі. І хоча часу на відпочинок в мене майже не залишалося, я постійно думав про Карлоса та його стан. Сподівався, що незабаром він стане колишнім. Чутки серед наших підданих ставали все гучнішими, і я не знав, як довго ще зможу приховувати правду.

На одному з наших тренувань раптом з'явився вампір, якого раніше я ніколи не бачив. Він був високим, з гострими рисами обличчя та хижим поглядом. Його одяг був пошарпаний. Він здавався виснаженим, але в очах горів вогонь божевілля.

———  Я вбив того, хто обернув мене у вампіра, — почав він хвалитися, — і того, хто обернув його. Якщо я вб'ю і нашого пана, я стану найсильнішим вампіром!

Він говорив це з шаленими очима, оцінюючи Карлоса поглядом, сповненим жадібності та ненависті. Я також подивився на Карлоса і помітив, як сильно він стиснув рукоятку меча. Вени на його руках здулися від напруги, а щелепи були щільно стиснуті. Наступної миті він вже був біля незнайомця, а той лежав на землі з відрубаною головою. Кров струменіла травою, створюючи зловісні червоні візерунки.

———  Мені шкода, — зміг я тільки сказати в ту мить.

———   Це не твоя провина, — несподівано спокійно відповів Карлос. — Моя кров завжди приваблюватиме різне сміття. Вони завжди хотітимуть мене вбити. У цьому світі немає нікого, кому я міг би довіряти.

Від здивування мої очі розширилися. Нема нікого, кому він може довіряти? Він справді так думає? А як же я? Я ж допомагав йому з реабілітацією! Я стежив за його підданими, поки він відновлювався, і виконував усі його доручення ще коли він сам вів справи. Я скрізь завжди йшов за ним. Невже за весь цей час я так і не заслужив на його довіру? 

В голові несподівано спливла наша розмова, коли я запитав:

———  І мене ти теж ненавидиш?

Тоді він нічого не відповів, а що скаже зараз, якщо я знову спитаю? Як він взагалі ставиться до мене? До чого були всі його погляди та дотики, коли він відверто дражнив мене? Я хотів усе прояснити. Всередині мене вирувала буря емоцій — образа, здивування, розчарування. Кожне його слово, кожен його жест здавались тепер сповненими прихованого сенсу. Я намагався згадати всі ці моменти, коли він проявляв до мене ніжність, але тепер це здавалося лише ілюзією. Можливо, я просто неправильно тлумачив його поведінку? Чи насправді він вже тоді вмів так добре приховувати свої справжні почуття? Карлос завжди був складною особистістю, і розібратися в його думках було завданням нелегким. Варто було нам повернулися назад, як він несподівано зупинив мене, і в тиші я почув його запитання:

———  Думаєш, мене можна покохати?

Я завмер так, наче його слова були холодним вітром, що пронизував мене наскрізь. В глибині душі я вже знав відповідь. Так, звичайно, можна! Я ж люблю тебе! Що за дурне запитання? Ти набагато кращий, ніж вважаєш. У тебе набагато більше людських рис, ніж у тих, хто називає тебе монстром. Але вголос я сказав дещо інше, більш обережне:

———  Так, цілком.

Після цього він сів на ліжко. Його погляд раптом наповнився невиразною тривогою і невизначеністю. Я стояв біля дверей, намагаючись зрозуміти, до чого він цього разу хилить? Мабуть, моє обличчя було досить розгублене, щоб він зрозумів, що я поняття не маю, що відбувається в його голові. Тож він вирішив мені все пояснити:

———  Ти й сам бачиш, Маркусе, як багато у мене ворогів. Важко передбачити, коли на мене спробують напасти наступного разу. Але мені було б набагато легше впоратися з усім цим, якби я знав, що є хоч хтось, хто хоче, щоб я впорався. Той, хто чекатиме мене з поля бою і переживатиме за мене, як за самого себе.