Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

поставити на полицю чи дати в руки якомусь персонажу, щоб підкреслити його статус і розум. Таке декоративне використання книжки Пінчона елегантно спробував закрити Раян Джонсон у фільмі «Ножі наголо» (2019), де герой Деніела Крейґа, приватний детектив, тримає «Веселку тяжіння» і багатозначно виголошує: «Я її ще не читав. Та й ніхто не читав. Але її заголовок мені подобається».

Минуло майже 50 років від її появи, і нині вже можна сказати, що чутки про її «надскладність» — дещо перебільшені. У доінтернетну епоху вона справді сприймалася заледве не езотеричним художнім сейфом, до якого годі підібрати коди й ключі. Проте за цей час вийшла сила-силенна статей і монографій, у яких розтлумачили всі алюзії, образи та навіть помилки письменника. Так Стівен Вайзенберґер підготував два видання «Довідника “Веселки тяжіння”: джерела та контексти Пінчонового роману» (1988, 2006), і 432 сторінки в його останній редакції прояснюють, як на мене, не лише все, а значно більше, ніж ви хотіли б знати про ту книжку, яку тримаєте у руках[685]. Проблема в тому, що там, де автор зумисно недоговорював і лишав амбівалентність, завзяті коментатори, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», набудували однозначних інтерпретацій, а тлумачити — це завжди спрощувати, із чим я не планую зволікати: «Хто ж є на світі, щоб був без гріха?».

«Веселка тяжіння» — третій роман Томаса Пінчона, що вийшов після двох популярних і успішних попередників — «V.» (1963) і «Виголошення лоту 49» (1966) — проте, крім непоганих продажів[686], здобув дещо іншу славу. «Веселка тяжіння» закономірно потрапила до коротких списків одразу декількох престижних літературних нагород, і час показав, що ще тоді прозаїк розумівся на піарі краще за своїх колег. Пінчон здобув Національну книжкову премію із визначенням «За роман, який усуває розрив між двома культурами і вписує світ маніпуляцій і параної в історичні перспективи», однак отримувати нагороду видавництво «Вікінґ», узгодивши це з письменником, вирішило відправити коміка Ірвіна «Професора» Корі. Оскільки Томас Пінчон якраз тоді почав активно вживатися у роль відлюдника, й особисто його мало хто знав, то всі сприйняли Корі за автора й не знали, як реагувати на його дивакуваті жарти. Пулітцерівську ж премію Пінчон взагалі «зламав». Журі (визначні критики Бенджамін ДеМотт, Елізабет Гардвік і Альфред Казін) одностайно вирішили дати її «Веселці тяжіння», проте консультативна рада премії влаштувала скандал, назвавши текст «нечитабельним, велемовним, багатослівним і почасти непристойним». Тож 1974 року Пулітцер за художню літературу так і не вручили.

Проблему, так категорично озвучену пулітцерівськими «радниками», насправді дуже легко пояснити: просто Пінчон написав зразковий «світо-історичний/глобальний» (Торе Андерсен[687]), «надлишковий» (Томас ЛеКлер[688]) або «енциклопедичний роман» (Едвард Мендельсон[689]), у якому є все: від А-4[690] до Richard М. Zhlubb (пародії на Річарда Ніксона, який «потерпає від хронічного запалення аденоїдів»). І вже від «оптики» читачів залежить, що саме вони побачать у тексті, на що зреагують, бо в ньому кожному знайдеться своє, і наше національне око може там зауважити, наприклад, «сумнозвісного українського шанувальника гашишу Багногоркова». У багатьох рецензіях на «Веселку тяжіння» автору найбільше дорікають у тому, що він надмірно захоплюється порнографічними описами, і це щира правда, адже порнографія у творі — на будь-який збочений смак: від інцесту до оргій, від садо до мазо — усе за «Статевою психопатією» Крафт-Ебінґа, згаданою у «Веселці тяжіння». Однак у такому густонаселеному творі (близько 400 персонажів), певно, і не могло бути інакше, проте «Веселка тяжіння» непристойна і порнографічна в такій же мірі, як і історична: його тематика не вичерпується однією складовою, адже є мозаїчною.

Якщо стандартна енциклопедія має абетковий принцип, то художня енциклопедія Пінчона побудована значно складніше. Головною композиційною моделлю роману є лабіринт. В англійській мові є два слова на його позначення («maze», «labyrinth»), й обидва часто трапляються в тексті «Веселки тяжіння». Його синонімом виступає мандала (в основі якої хрест, а, отже, і свастика), особливо, коли йдеться про форму міст і селищ[691]. Важливою є згадка про міфологічного будівничого критського лабіринту — Дедала[692], талант якого порівняно з хистом інженера-ракетника Франца Пьоклера. От тільки розбудовував Пьоклер Пенемюнде, куди переїхав 1937 року: «Вони зазіхнули на саме Тяжіння, тому необхідно було підготувати береговий плацдарм для вторгнення». Нові часи вимагають нових професій, тим паче коли йдеться про Другу світову (бо «війна перелицьовує час і простір на свій копил»), хоча вона цікавить письменника доволі опосередковано, та й події роману, якщо не брати до уваги останні сторінки, відбуваються в період від грудня 1944 до вересня 1945 року. Хронологію твору оформлюють різні християнські та язичницькі свята (ще й скріплені астрологією), що уособлюють своєрідний мотив зв’язку часів, який у «Веселці тяжіння» ширше трактується як параноїдальне бачення світу, де все взаємопов’язано. Саме тому в світосприймальному вимірі текст Пінчона виступає як взаємодія різних картин світу, адже в його художній реальності не відбулася загально визнана зміна світоглядів: міфологічний → релігійний → філософський (науковий, технократичний) → постнауковий (постіндустріальний). Усі вони у творі існують і впливають на людей одночасно, формуючи багатовимірний підтекст для всіх художніх подій.

Пінчон, зрозуміло, не покладається на якусь одну міфологію, а граційно жонглює значущими іменами (Анубіс, Аріадна, Вотан тощо) або цитує «Тевтонську міфологію» Якоба Ґрімма, через що будь-яка подія одразу отримує кількатисячолітній контекст. Міфологічні алюзії дають йому змогу окреслити архетипи нашої свідомості, які лишаються вагомими в психіці сучасної людини. Це додатково пояснює параноїдальний настрій у прозі Пінчона, адже індивід відчуває, що його життя визначають певні прадавні чинники, які він не до кінця розуміє. Разом це все сприяє популярності різних конспірологічний теорій, із яких письменник іронізує («США були і є грандіозною масонською змовою, цілком підконтрольною групі під назвою “Ілюмінати”»), вигадуючи на їхній базі власні змови («plots», тобто ще й «сюжети»), зокрема ті, що пов’язано із постаттю Лайла Бленда. У такий спосіб Пінчон розбудовує авторську міфографію, про що докладно пише Катрін Г’юм[693].

Конспірологія завжди похідна від теорії еліт, у яку автор «Веселки тяжіння» вписує і релігійну тематику. Вона у романі передусім пов’язана з концепцією претеріції («preterition», від лат. «praeteritum» зі значенням «проминати-обминати/бути в минулому»), Її основа — варіант кальвіністської доктрини напередвизначення, за якою людство (а тому й всі персонажі) розділене на еліту (обраних) і претерітів (обійдених). Вільям Слотроп зауважує у своєму трактаті про претерітів, яких «Господь забув, обираючи небагатьох для спасіння», що без них не було б обраних: «Ісус був для обраних тим, ким Юда