Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.

Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.

Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем — десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.

Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.

— Вацлав! — прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.

Парчевський скинувся — золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.

— Піркес? — спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.

— Тихше, будь ласка, — прошепотів голос ще не видимого Піркеса. — Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!

Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.

— Прошу пробачення, — буркнув Парчевський вже не так голосно. — До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! — потис він руку Піркссові. — Я тут замерз. — Він потер голі вуха рукавичкою. — Пішли?

Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.

Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.

— Чорт! — зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.

Піркес знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері — війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.

Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці — Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.

— Зілов? — став на порозі Парчевський. — Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?

— Бачиш, Вацлаве… — зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.

— Я говоритиму тільки з самим комітетом!

— Ми і є комітет, товаришу Парчевський, — сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.

— Ви? — Парчевський посміхнувся.

— Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.

— Чудово! — засміявся Парчевський. — Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…

— Були такі, що бавились, — почервонів і завовтузився Стах, — та щось вже їх убавилось…

— Стоп! — спинив його Зілов. — Кинь справді, Вацек!

— Я ж говорив! — сердито скрикнув Піркес. — Я ж говорив!

— Не знаю, що ти там говорив! — урвав його Парчевський. — А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…

— Ну, здрастуй, Парчевський! — розітнулося тоді зненацька.

Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.

— Здоров, поручик Парчевський! — зробив два кроки і простяг руку Шумейко. — Здоров, коли так! — Потім він озирнувся до дверцят і гукнув — Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, — посміхнувся він знову до Парчевського, — я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…

Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.

— Нічого! — взяв Шумейко руку в рукавичці. — Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.

В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:

— Парубок — герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. — Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.

Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.

— От ти, старого машиніста Парчевського син, — заговорив нарешті Шумейко, — ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?

— Вацлав… — Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він — комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко — так, тоді він був молодий кочегар — справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух — вони ще щеміли з морозу.

— От ти, Вацлаве, — говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, — на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь — і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під