Стівен Кінг - Під куполом

ні, але, схоже на те, що я раптом почав відчувати прямо над головою ту лінзу, про яку говорив Расті, я відчуваю, що дуже скоро мусить вийти сонце і почне крізь неї нас пекти. Мені хотілося б помилятися.

Вона придивилася до нього уважніше.

— Щось іще залишилось? Давайте, я вам допоможу. Назад привезти ми завжди зможемо.

— Так, — напружено посміхнувся Барбі. — Ми завжди зможемо все привезти назад.

11

Наприкінці просіки лежала невеличка галявина, на якій стояв давно покинутий дім. Тут і зупинилися два помаранчевих ваговози і з них почав вивантажуватися рейдовий загін. Беручись по двоє за довгі, важкі мішки з написами СЛУЖБА НАЦБЕЗПЕКИ, вони, розхитавши їх, скидали додолу. На одному з мішків якийсь розумник маркером дописав «ПАМ'ЯТАЙ ПРО АЛАМО». У мішках містилися автомати «ГК», дві помпові восьмизарядні рушниці «Моссберг»[455] та боєприпаси, боєприпаси, боєприпаси.

— Агов, Фреде, — це гукнув Стаббі Норман, — а в нас хіба нема жилеток чи чогось такого?

— Ми вдаряємо на них з тилу, Стаббі. Не переймайся цим.

Фредді сподівався, що голос у нього звучить упевненіше, ніж він сам насправді почувається. У шлунку в нього пурхали метелики.

— Ми дамо їм шанс здатися? — запитав Мел. — Тобто містер Сендерс усе ж таки виборний, як-не-як.

Фредді й сам думав про це. Також він думав про Стіну Слави, де висіли фотографії трьох копів з Честер Мілла, котрі загинули, виконуючи свій бойовий обов'язок, під час Другої світової війни. Фредді не мав ані найменшого бажання, щоб і його фото висіло на тій стіні, тому, оскільки шеф Рендолф не дав йому на цей рахунок ніяких конкретних вказівок, Фредді вирішив, що має право видавати власні.

— Якщо піднімуть руки, житимуть, — оголосив він. — Якщо будуть без зброї, житимуть. У всякому іншому разі, курва, вони будуть убиті. Хтось із вас вбачає тут проблему?

Не відгукнувся ніхто. Була одинадцята п'ятдесят шість. Шоу ось-ось мусить початись.

Він обвів поглядом своїх хлопців (плюс Лорен Конрі, котра з її закам'янілим обличчям і маленькими цицечками майже не відрізнялась від решти бійців), набрав повні груди повітря й гукнув:

— За мною. По одному. Зупинимося на краю лісу і роздивимось на обстановку.

Побоювання Рендолфа щодо отруйного плюща і отруйного дуба виявилися безпідставними, і простору між деревами вистачало для того, щоб похід для них виявився доволі легким, навіть із повним бойовим навантаженням. Фредді порадів, як його невеличкий загін напрочуд тихо, крадькома подолав зарості ялівцю, які їм було незручно обходити. Він почав думати, що все мусить пройти гладко. Фактично, він уже з нетерпінням очікував початку. Тепер, коли вони вже рухалися, метелики з його шлунка розлетілися геть.

«Легко йдемо, — думав він. — Легко й тихо. А тоді — бах! Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало».

12

Залігши за припаркованим позаду будівлі складу панельним фургоном, Майстер почув їх майже відразу, щойно вони проминули галявину, на якій поволі вгрузало в землю старе обійстя Вердро. Для збудженого наркотиками слуху, для його мозку в «червоному стані» готовності їхнє просування звучало так, ніби сюди продирається в пошуках водопою стадо бізонів.

Він притьмом рушив до передка фургона й укляк там на колінах, сперши автомат на бампер. Гранати, що звисали з дула його БОЖОГО ВОЇНА, тепер лежали поряд, на траві. Піт блищав на його худій, усіяній вуграми спині. Гаражний пульт було заткнуто за пояс його піжамних штанів КВА-КВА.

«Терпляче чекай, — нагадував він собі. — Ти не знаєш, скільки їх там. Дай їм вийти на відкрите місце і тільки тоді починай косити їх упень».

Він розклав перед собою ще кілька ріжків для БОЖОГО ВОЇНА і чекав, сподіваючись на Христа, що Енді не доведеться свистіти. І йому самому теж. Цілком можливо, що їм таки вдасться вибратися з цієї катавасії і дожити до наступного бойового дня.

13

Фредді Дентон зупинився перед узліссям, відхилив дулом гвинтівки гілку ялини й визирнув. Побачив перед собою заросле некошеною травою поле, а посеред нього радіовежу, чиє низьке бриніння, як йому здалося, він відчуває пломбами у власних зубах. Вежу оточувала огорожа з табличками ВИСОКА НАПРУГА. Віддалік, зліва від його позиції, виднілася одноповерхова цегляна будівля радіостудії. Між ними стояв великий червоний сарай. Він припустив, що саме в цьому сараї й міститься склад. Або там виробляються наркотики. Або і те, й інше.

Поряд з ним виник Марті Арсенолт. Формена сорочка на ньому потемніла кругами від поту. В очах було помітно страх…

— Що там робить отой фургон? — спитав він, показуючи дулом автомата.

— Це фургон «Обіди на колесах», — пояснив Фредді. — Для лежачих хворих і всяких таких, котрі не виходять з дому. Ти хіба ніколи не бачив його в місті?

— Бачив і сам навантажувати його допомагав. Я перейшов із католицтва до Святого Спасителя минулого року. Але чому це він не на паркінгу? — Слово «паркінг» він вимовив на янківський манер, і воно в нього прозвучало, як мекання невдоволеної вівці.

— Звідки мені знати й чому б я мусив цим перейматися? — запитав Фредді. — Вони все одно в студії.

— А звідки ти про це знаєш?

— Бо саме там у них телевізор, де зараз по всіх каналах іде велике шоу з-під Купола.

Марті підняв свій «ГК»:

— Дозволь, я випущу пару черг по тому фургону, просто для певності. Він може бути замінований. Або вони якраз у ньому й сидять.

Фредді штовхнув дуло його автомата донизу.

— Борони нас, Ісусе, а чи ти здурів? Вони не знають, що ми тут, а ти хочеш отак, зразу, нас виказати? У твоєї матері хоча б одна дитина народжувалась з мозком?

— Пішов ти нахер, — огризнувся Марті. — І твоя мати теж, — додав він слідом.

Фредді озирнувся через плече:

— Гайда, хлопці. Підемо навскоси через поле до студії. Зазирнемо крізь задні вікна, роздивимося, де вони там сидять. — Він вишкірився. — У щасливу путь.

Обрі Таул, небагатослівний чолов'яга, буркнув на це:

— Побачимо.

14

У ваговозі, що стояв на Малій Курві, Ферн Бові промовив:

— Щось я нічого не чую.

— Скоро почуєш, — запевнив Рендолф. — Ось лишень зачекай.

Була дванадцята нуль дві.

15

Майстер побачив, як гіркі люди вигулькнули з лісу і вирушили по діагоналі через поле в напрямку радіостудії. Троє були одягнені у справжню поліцейську форму, решта четверо мали на собі голубі сорочки, котрі, як здогадався Майстер, мусили вважатися форменими. Він упізнав Лорен Конрі (давню свою клієнтку з часів його торгівлі травою) і Стаббі Нормана, місцевого скупника брухту й лахміття. І Мела Ширлза він впізнав, ще одного свого старого клієнта і друга Джуніора.