Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Я згоден. Проблеми дійсно будуть і величезні. Але справа навіть не в цьому. Я допоможу вам у будь-якому разі, чим би це мені не загрожувало. Так сталося, що ми майже всі тут вам зобов’язані. Тільки не всі це знають, – лікар дружньо посміхнувся своїм медсестрам. – Можливо, це якась містика, але тим не менш, це так. Дівчата, познайомтеся, це той самий таємничий чоловік, який врятував наших дітлахів. А ви, – тут він повернувся до Макса, – знайте, що Оля – це сестра Вікторії, у якої є Оленка і дідусь Михайло Петрович. Ось Ніна – сестра Анатолія, красуня Танечка і маленька Юля додаються, ось Рита – вона тітка серйозному хлопцеві Федору. А в мене є сестра Олександра, племінник Ігорьок і мама Віра. Я ж не помилився? це ж ви були в лікарні?

“Ось... яка ж маленька ця Земля”, – подумав Максим. Зітхнув. – Я був. Я. Тільки будь ласка – не треба популярності. Щойно про це дізнаються – вам же гірше буде. “Як же я втомився про це говорити... і що? допомагає? Все одно все потихеньку розходиться. Та що там – уже всі, кому треба, все знають”. – Повірте – нехай краще думають, що поліція тут ловила психа, ніж що тут у вас був екстрасенс і ви пустили його до хворого.

– Це точно. Дівчата... ми з вами пізніше обговоримо точніше все це. А вам треба йти, – лікар звернувся до Макса. – Скоро начальство заявиться. Як я зрозумів – усі пристрасті вляглися, саме час починати усе перевіряти, роздавати вказівки і приймати привітання.

– Звичайно, так і зробимо. Тільки скажіть ще – а як так вийшло, що ви всі тут разом?

– Нічого складного. Дівчата вчилися разом, я знав Риту, вона покликала інших. Випадковість. Просто підібрали колектив із нормальних людей. Важко працювати зі сволотою. Ось тільки анестезіолог підкачав.

– А що з ним буде тепер? – поцікавилася Ніна.

– Та нічого не буде. Ні поганого, ні хорошого. Головне – у лікарні його не буде більше. Йому абсолютно начхати на те, що він вводить пацієнтам. Аби не здохли і все. Ну і до того ж – за слова треба відповідати, годі хамити людям.

Оля провела його до дверей відділення, не відводячи сяючих очей.

– Дякую вам... – прошепотіла дівчина біля дверей. Спасибі велике... Нехай Бог береже вас... і ваших коханих.

За дверима на нього чекали всі. Макс стомлено сів на лавку.

– Ну, що ви тут? може знайдеться що пожерти голодній людині?

– Макс! Я тебе приб’ю, – Танечка знову була сама собою. – Як він? – тут же вже жалібно додала вона.

Сергій розгорнув пакет.

– Тут два хотдоги... вибачте, кращого не було, я тут почув про ваш апетит, збігав, купив.

– Прощаю тобі всі гріхи твої! – жартівливо сказав Макс, – відтепер і назавжди. Тільки вибачте... я з’їм обидва.

– Макс!!!

– Усе, усе... усе з ним добре. Ну чесно. Із зачіскою тільки проблема. Нема зачіски. Немає з чого робити. Доведеться бантик прибивати.

– Макс!!!

– Ну гаразд... не прибивати. Можна приклеїти... – посміхалися вже всі, навіть сама Таня.

– Ну, М-а-а-кс! – уже жалібно прохникала вона.

– Ну чесно. Усе добре, дірки в ньому я поправив, голова не постраждала, не встигла. Та й чому там страждати? Там же кістка... – і різко прискорився, угледівши, що Таня йде в атаку. – Ти молодець, швидку викликала вчасно. Зараз він просто спить, завтра поїдете додому. Враховуй, що він трохи ослаб і схуд. Животик зійшов нанівець. Ось, якось так. А ви тут великі молодці. Мені дівчина розповідала, як ви тут оборонялися. Ой, здрастуйте, товаришу полковнику! Прошу мене вибачити...

Максу було реально незручно – поліцейський стояв осторонь, і за малою на зріст Танькою, яка стрибала на місці, його відразу не було помітно. Той тільки махнув рукою, дурниця, мовляв. Прикінчивши обидва хот-доги, Макс відчув себе краще.

– Ну що... пора по домівках? Тань, він просто поспить і все, чесно. Їдь додому. Домовся з лікарем, тобі зателефонують і все. Сергію, я тебе попрошу – побудь на зв’язку з Тетяною. Коли збереться сюди – супроводи. А ти, будь ласка, не брикайся. Не ходи ніде сама, навіть в магазин на розі. Якщо вони тебе саму десь прихоплять, то будуть мотузки з нас усіх вити.

– Давай до нас поїдеш, – А.В. вступив у розмову. – Вам вдвох веселіше буде і мені спокійніше. День-два все це вляжеться. Не будуть вони зі мною так воювати. Це в них хтось протупив. САМ такого б не зробив.

– Нехай так. Так, до речі... за документами буде так, що діагноз був помилковий і нічого такого не було. Інакше лікарю серйозно дадуть по шапці, а медицина втратить хорошого лікаря і чудових медсестер. Це щоб ви не дивувалися тому, що побачите. Бачите, як – усе одне до одного сходиться. Товаришу полковнику, я правильно розумію, що розвивати цю справу вам теж не дозволять? І цих, яких ваші хлопці вивели, найімовірніше відпустять?

– Уже. Уже відпустили. Мені Миронов зателефонував. І справи ніякої немає. Свідків немає, нічого немає. Вийшла людина з машини – послизнулася, впала... вагітна вразлива жінка розвела паніку. Вибачте, будь ласка, Тетяно Миколаївно. А люди хотіли дізнатися, чи все з ним гаразд. Ось і все. – Обличчя його закам’яніло від злості.

Усі потихеньку рушили до виходу. Полковник притримав Максима.

– Дякую тобі за Миронова, хлопче. Добру справу ти зробив. Дуже добру.