Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Францію та Англію по другу окупацію бігти? Як, люди добрі? — озирнувся він весело назад, до своїх. — Видати добродію Місі до Антанти мандат? А ми тим часом земельку йому зоремо і засіємо. Га?

Сміх і насмішки сприснули гучно і щедро. Але люди сміялися хмуро і неохоче. Сміх був загрозливий і страшний.

Дядьки на межі перезирнулися і навіть поточилися трохи назад. Це були Тадей Міся, Явтух Головчук, Варфоломей Дзбан, Іван Гирин, Казимир Сірошевський. Поважні й статечні дядьки — окраса села. І гуньки вони носили ясно-сірого сукна, майже білі, з зеленими поясами поверх.

Тоді наперед вийшов і Григор Лях, староста. Свою чорну бороду він заправляв за викот кожуха — щоб не розвівало вітром. Промовляти він навчився хоч куди, і лице його, коли він говорив, залишалося спокійне, недвижне — він звик, щоб його уважно слухали всі.

— Я полагаю, православні християни, — неголосно сказав він, — що єсть така приказка, як старі люди кажуть: поспішиш — людей насмішиш. То їсть, невідомо воно ще, яке таке слово про землю наше нове государство скаже. Та й по-мужицькому нашому розусудку, — підвищив він трохи голос, — хіба ж таки зараз озиме сіяти час? Або, скажімо, під пар. Куди воно паруватиме, як сонце з кругу пішло і воздух холодний, все одно як у зимовий час? Пропадуть наші труда, православні християни. Так чи так, весни дожидатися тра. Нове государство скликатиме з селян і взагалі дядьків такий собі трудовий конгрес, вроді учредітельноє собраніє, і тоді від нього вийде й універсал, як, значить, мужикам бути з землею, і всякі інші вопроси. Конгрес, значить, землю мужику дасть, і я предлагаю, до конгресу ні межувати…

— Он куди верне! Чули! Брехав ще Керенський, та й вибрехався вже! — загуло з гурту від плугів дружно й гнівно.

— Правильно! — закричали дядьки від межі. — Так і агітатори ще коли на сході казали! Чекати, поки буде закон! А тоді, як закон скаже, що ж — так тому й бути, хоч би й зовсім крестьянина погнали з землі геть…

— Які агітатори? Які такі агітатори? — вихопився Солдатенко знову наперед. — Пана Полубатченка студентка-дочка?

— А чого ж! — загуло на межі. — Що батько поміщик — так вона його ж привселюдно, перед сходом, за німців зреклася. У самостійники пішла, сама собі тепер і якраз у власть увіходить…

Знявся шарварок — говорили всі враз, і розібрати щось було вже несила.

Ці грунти держали в оренді Міся, Дзбан і Головчук. П'ятнадцять десятин — під буряком, контрактованим северинівською цукроварнею. Тої зими, коли стояла влада більшовицьких ревкомів, і поміщицькі землі, і землі і сільських дукарів, і орендні грунти земельний відділ ревкому прирізав до села і розподілив між громадою. Тепер, як німців вигнано, сільська біднота рушила знову на більшовиками нарізані землі. Влада, яка віддавала землю незаможним селянам без викупів і негайно, — та влада і була народна. Зима наближалася — чи ж чекати, поки там пан Петлюра збере свій конгрес? Та ще — чий то буде конгрес і чи дасть він селянам землю, робітникам працю?

— Не треба нам конгресів! — гуло в гурті. — Нам землі треба! Земля селянам, фабрики робочим! Німців прогнали!

Юринчук підійшов до Варфоломея, Явтуха і Тадея на межі.

— Ви собі, — загукав він, — будете сіяти буряк, на северинівську спродувати та й багатіти? А нам — знову тільки на поденне бігати, за сорок копійок з ранку до вечора жом відгрібать? Біжіть ви на поденне, а ми тут сіятимемо гуртом!

Тадея Місю ухопив сказ. Він заверещав дико, розмахуючи руками і б'ючи себе в поли.

— Я любимого синочка до війська віддав! Він тепер кров проливає! А ви мене тут зобижаєте! І Варфоломей віддав сина, і Явтух! Ми — солдатські батьки!

— Чию кров проливає! Не свою — робітників і селян! В карателях десь бачили!

— Кому ти сина віддав? — закричав і Юринчук. — Директорії? Батькові Петлюрі! Тому, що німців привів?

.. — Власті віддав, яка є! З конем спорядив, одежу справив!»..

— Там у тебе ще коней! І скрипі повні. І засіки!

— Розкулачити жироїдів!

— Ану, оступися!

Тадей Міся штовхнув Юринчука в груди, але ослизнувся на грудці і впав.

— Гвалт! — зарепетував він. — Люди добрі! Грабують, убивають! Рятуйте!

— Голь нещадима! — поскаженів і Григор Лях. — На кого руки здіймаєш?

Він ухопив Юринчука за руку і потяг геть. Обличчя Ляхове вже не було ні спокійне, ні побожне. Він аж посинів і люто водив очима.

Юринчук сіпнув руку назад, шов на плечі тріснув, це його кинуло в лють, і він навідліг другою рукою відштовхнув старого Ляха.

Тоді підскочили Дзбан і Головчук. Гирин і Сірошевський хапалися за патериці. Міся вже звівся і тепер вищав на весь світ тоненьким баб'ячим вереском. Дядьки бігли і від плугів, і від межі. Всі гукали й розмахували руками. Юринчук і Лях уже вхопилися навпояски і виламували один одному спини. Обидва були високі й здорові. Головчук ухопив грудку і пошпурив навпроти натовпу. За ним нахилилися до грудок Гирин і Сірошевський. Але грудки вже хапали і коло плугів. І одна здоровенна каменюка вже поцілила Сірошевського у плече. Тоді він покинув грудки і з патерицею навзмах побіг до когось — один на один. Гирин молотив ковінькою Юринчука по спині.

Гвалт вибухнув над полем, і дядьки зійшлися на кулаки.

Зразу ж у селі на церкві вдарив дзвін.

Василь Солдатенко стояв ще віддаля. Він прислухався до дзвону, скинув шапку і перехрестився на подзвіння. Тоді надів шапку глибше, плюнув на руки і кинувся в бійку