Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

дивували його чимраз більше і, здається, розчаровували, вносячи дисонанс у його власні почуття. Барабанячи пальцями по столі, він задумано дивився на гостю, похитуючи головою, і врешті сказав:

- Точних розмірів капіталів містера Домбі я не знаю, та хоч вони, без сумніву, чималі, борги в нього величезні. Він - людина високопорядна і чесна. Кожен на його місці міг би врятуватися - і не один так і зробив би,- уклавши угоди з кредиторами таким чином, щоб ледь-ледь, дуже неістотно їхні збитки побільшити, заощадивши дещо собі на життя. Та він вирішив сплатити все, що може, до останнього фартинга. Він сам каже, що готов розквитатися з усіма, чи майже з усіма боргами, так що великих збитків не понесе ніхто. Ах, міс Гаррієт, не зашкодило б нам згадувати іноді, що вади - це ті ж чесноти, тільки збільшені багатократно! Це й потверджує його гордість.

Вона слухала спокійно і не зовсім уважно,- здавалося, її клопотали якісь власні думки. Коли він замовк, вона раптом спитала:

- Ви давно його бачили?

- Його ніхто не бачить. Коли перебіг справ вимагає його присутності, він виходить з дому, але потім знову повертається до себе, зачиняється й не хоче нікого бачити. Він написав мені листа, де аж надто високо оцінив колишню нашу співпрацю й попрощався зі мною. Я не хотів би докучати йому зараз, тим більше, що й за кращих часів не дуже-то спілкувався, але спроби такі робив. І писав йому, і ходив до нього, просив прийняти. Надаремно.

Він вдивлявся в її обличчя - немов з надією побачити в ньому трохи більше співчуття, ніж досі,- і говорив переконливо, з душею, наче щоб справити на неї глибше враження, та жодних змін не зауважив.

- Але, міс Гаррієт,- мовив він з розчарованим виглядом,- все це зовсім не до речі. Ви приїхали не за тим, щоб слухати це. У вас на думці якась інша, приємніша тема. Поділіться ж нею зі мною, і будемо говорити більш-менш на рівних.

- Ні, тема ця ж самісінька,- зі щирим здивуванням відповіла Гаррієт.- Та й чому мало б бути інакше? Хіба не природно, що ми з Джоном останнім часом чимало говорили й думали про це? Містер Домбі, в якого він служив стільки років,- ви знаєте, на яких умовах,- тепер, як кажете, зубожів; а ми - ледь що не багачі!

Шляхетне, відкрите обличчя, яким воно завжди було,- миле обличчя, яке так подобалося кароокому парубкові, містеру Морфіну, відколи він його вперше побачив, тепер, опромінене радощами, здалося йому не таким принадним, як колись.

- Мені не треба пояснювати вам,- сказала Гаррієт, кидаючи погляд на своє жалобне вбрання,- через що змінилося наше матеріальне становище. Ви знаєте, що наш брат Джеймс, після того страшного випадку, не залишив заповіту і не мав інших родичів, крім нас.

Обличчя її трохи зблідло й посмутніло, але в цю мить здалося йому милішим, ніж хвилину тому. Здається, йому трохи відлягло від серця.

- Ви знаєте,- сказала Гаррієт,- нашу історію, історію обох моїх братів, зв’язану з тим безталанним, нещасливим джентльменом, про якого ви щойно так переконливо говорили. Ви знаєте, які ми - і Джон, і я - невибагливі і як мало треба нам грошей, по довгих роках такого життя, яке ми вели, тим паче, що Джон, дякуючи вам, заробляє зараз цілком достатньо. Ви не здогадуєтесь, про яку послугу прийшла я просити вас?

- Навряд. Ще хвилину тому здогадувався, а тепер, мабуть, ні.

- Про покійного брата я не казатиму. Якщо мертві знають, що ми робимо, то й... ви мене розумієте. Про живого я могла б багато чого сказати, але досить і того, що він вважає своїм обов’язком те, для чого я й прийшла просити вашої допомоги, і не заспокоїться, поки не виконає його.

Вона знову підвела очі, і обличчя її освітлюване радісним світлом, починало здаватись йому дедалі прекраснішим.

- Дорогий сер,- вела вона далі,- все це треба зробити без шуму і потай. Як це зробити - підкажуть ваші досвідченість і знання. Мабуть, містера Домбі можна буде переконати, що якусь частину його статків пощастило врятувати від банкрутства, або що це доброхітна данина його чесності та порядності від декого з тих, хто вів з ним солідні операції, або що це сплата якогось старого, забутого боргу. Способів, напевне, багато, і, думаю, ви виберете найкращий. Послуга, якої у вас прошу, і полягає в тому, щоб зробити це для нас так, як ви вмієте,- шляхетно, великодушно і розважно. І ще в тому, щоб ніколи не говорити про це з Джоном, який буде щасливий лише тоді, коли все це зробиться тихо, без розголосу чи схвалення, щоб нам залишено було якусь невеличку частину спадку, а з решти хай би містер Домбі одержував відсотки до кінця свого живоття, щоб ви не зрадили нашої таємниці,- хоч я цього й так певна, і щоб віднині навіть ми з вами якомога рідше згадували про неї - хай вона лишиться в моїй душі, як ще одна підстава дякувати богові й пишатися та радіти, що маю такого брата.

Таке променисте обличчя може бути тільки у янголів, коли до раю серед ста праведних вступає один розкаяний грішник. Сльози радощів, що виповнили їй очі не лише не затьмарили його, тільки ще більш роз’яснили.

- Я не був готовий до цього, люба Гаррієт,- помовчавши, мовив містер Морфін.- Чи маю я розуміти, що й ви свою частку спадщини хочете повернути на той же добрий намір, що й Джон?

- Звичайно,- відповіла Гаррієт.- Ми ж такий довгий час ділили з ним усе: і турботи, й надії, і наміри. Чи можу ж я вилучити себе з цього? Хіба я не маю права в усьому бути товаришем і спільником моєму братові?

- Борони боже, щоб я цьому перечив!

- Отже, ми можемо сподіватися на вашу поміч? - спитала вона.- Я знала, що можемо!

- Я не був би тим, ким... ким гадаю, я є - принаймні вірю, що є... якби не запевнив вас у цьому всім серцем і душею. Звичайно, можете; і, слово честі, таємниці вашої я не зраджу. Коли ж виявиться, що містер Домбі і справді в тяжкій скруті,- до якої, боюсь, він себе допроводить-таки, не піддаючись на