Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

повторювати двічі й одразу ж привалився до землі, майже так само тихо, як і дівчинка, але все ж таки дещо чутніше, бо він був старший і важчий. Звідти на тлі неба темним обрисом виділявся й сам пагорб, і хлів на його вершині, а зовсім поруч, за кілька кроків від них — остраханський вартовий. Вартовий із нього був не з ліпших — він не ходив, як годиться, туди-сюди, і навіть не стояв, а сидів на землі, перекинувши спис за плече, а підборіддям упершись у груди.

— Дуже добре! — кинув Тіріан Джил, ледь ворушачи губами. Тепер він знав усе, що йому було потрібно.

Вони випросталися і дуже повільно, не наважуючись навіть зайвий раз видихнути, Тіріан повів їх уперед, під прикриття щільно скупчених дерев, що стояли за два чи три кроки від вартового.

— Зачекайте тут, — прошепотів він дітям. — Якщо мене спіткає невдача — тікайте!

Уже не криючись, він випірнув із тіні. Переляканий вартовий уже хотів скочити на ноги: подумав, що то з нічним візитом пожалувало остраханське начальство і зараз йому надають гарячих за те, що він розсівся та відпочиває замість того, аби пильнувати. Але підвестися він не встиг, бо Тіріан опустився перед ним на одне коліно і палко заговорив:

— Чи очі мої бачать воїна тісрока — хай будуть вічними його літа! Радісно на серці в мене від зустрічі з тобою серед дияволів та звірів нарнійських. Дай-но мені потиснути руку твою, друже!

Не встиг остраханський вартовий отямитися, як правицю його стиснуло, мов лещатами, його самого притиснули до землі коліном, а до горла приставили гострого кинджала.

— Ані звуку або на тебе чекає смерть! — пошепки застеріг його Тіріан. — Скажи мені, де єдиноріг, і я збережу тобі життя!

— З-з-за хлівом, мій повелителю, — затинаючись, ледь вичавив із себе невдаха.

— Добре. Вставай і веди мене до нього.

Холодне лезо кинджала й досі лоскотало горло вартового, тільки тепер воно перемістилося трохи ближче до вуха. Тремтячи, остраханець повів Тіріана за хлів.

Навіть у темряві Тіріан без зусиль розгледів білі обриси Діаманта.

— Тсс-с, — поквапився він вгамувати друга. — Тихіше, Діаманте, тихіше, не гомони! Це я, Тіріан. Як тебе зв’язано?

— Оплутано по всіх чотирьох ногах, а вузду прив’язано до кільця в стіні хліва, — відгукнувся Діамант.

— Ставай-но сюди, молодчику, спиною до стіни. А ти, Діаманте, упни ріг у груди цього остраханського вояки, аби він і не здумав поворухнутися.

— Із задоволенням, сір, — кивнув Діамант.

— А якщо він таки спробує поворухнутися, устроми йому ріг у самісіньке серце.

За кілька митей пута, що стягували Діаманта, впали додолу. Тим, що від них лишилося, вони зв’язали вартового-нещасливця по руках та ногах, напхали йому в рота трави, підв’язали підборіддя, аби він не міг видушити ані звуку, посадили на землю та притулили спиною до стіни.

— Я не занадто чемно до тебе поставився, — вибачився він перед вартовим, — але на те була моя потреба. Якщо нам доведеться зустрітися колись ізнов, я, можливо, дам тобі змогу мені відплатити. А тепер, Діаманте, рушай за мною, але ступай тихо-тихо, аби нас нівроку не почули.

Лівою рукою він оповив звіра за шию, нагнувся та поцілував його в носа, і обоє друзів радо привітали один одного. Тихо-тихо, зовсім нечутно, вони повернулися до схованки, де на них чекали діти. Тут, під деревами, стояла зовсім непроглядна темрява, і Тіріан мало не перечепився через Юстаса, побачивши його в останню мить.

— Усе гаразд, — прошепотів Тіріан. — Непогано попрацювали. А тепер додому!

Вони розвернулися і пройшли вже кілька кроків, коли Юстас спитав: «Поул, ти де?»

У відповідь не пролунало ані звуку.

— Джил десь із вашого боку, сір? — спитав він короля.

— Що? — схвильовано перепитав Тіріан. — Хіба вона не біля тебе?

Від жаху в них мало волосся дибки не стало. Вони не наважувалися гукати її вголос і шепотіли її ім’я на всі боки так голосно, як тільки могли. Але даремно — відповіді не було.

— Вона кудись пішла, доки мене не було? — допитувався Тіріан.

— Я не бачив і не чув, як вона зникла, — похитав головою Юстас. — Але вона могла піти непомітно — ви ж і самі бачили.

Десь здалеку почулися приглушені барабанні дрібушечки. Діамант повів вухом туди, звідки чувся звук, та лише кинув:

— Гноми.

— Не виключено, що й ті гноми — віроломні зрадники, — крізь зуби процідив Тіріан.

— А десь зовсім близько до нас наближається щось на чотирьох копитах, — додав Діамант.

Люди і єдиноріг застигли на місці — занадто багато про що треба було потурбуватися, і ніхто не знав, що ж їм робити. Стукіт копит усе наближався. А потім, уже зовсім поруч, пролунав знайомий голос:

— Гей! Ви тут?

Дякувати небесам, то виявилася Джил.

— Де тебе носило! — пошепки гримнув на неї Юстас, який насправді добряче перелякався, коли її не виявилося поруч.

— У хліві, — видихнула Джил, але зовсім не перелякано, а немов приховуючи усмішку.

— Ах, — рикнув Юстас, — тож тобі здається, що це дуже смішно? Що ж, тепер мені нічого не лишається, як…

— Ви привели Діаманта, сір? — перебила його Джил.

— Так. Ось він. Але що то за звір із тобою?

— Це він, — відповіла Джил. — Але ходімо звідси подалі, доки ніхто не прокинувся! — вона знову пирснула зо сміху.

Ніхто не сперечався, бо вони вже й без того задовго лишалися у небезпечній місцині, а барабанні дрібушечки гномів, здається, чулися вже ближче. Вони кілька хвилин йшли на південь у цілковитій тиші, коли Юстас нарешті перепитав:

— Він? Що ти маєш на увазі?

— Підставний Аслан, — пояснила Джил.

— Що? — не стримав свого здивування Тіріан. — Де ти взагалі була? І що зробила?

— Дозвольте пояснити, сір, — заходилася розповідати Джил. — Щойно ви розібралися з вартовим, я вирішила, що непогано було б зазирнути у хлів та подивитися, хто ж насправді там ховається. Тож я підповзла до нього, без жодних зусиль відчинила двері й зазирнула всередину. Там, звичайно, було темно та стояв сморід, як і в будь-якому іншому хліві, тож я запалила світло, і — ви не повірите! — але нічого й нікого там не побачила, окрім цього маленького віслючка із прив’язаною до спини лев’ячою шкурою. Тож я вийняла свого ножа і наказала йому йти за мною. Насправді ж погрожувати йому не було ніякої необхідності — цей хлів йому й самому вже поперек горла став і він охоче пішов зі мною сам, правда ж, Вертику?

— Овва! — Юстас навіть рота роззявив від подиву. — Що ж, ти геть збила мене із пантелику. Ще мить тому