Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава п’ятдесят друга. 17-те листопада, четвер, день 74-й

Прокинувся різко. Знов наче підкинуло на його імпровізованому ложі. Чому – так і не зрозумів. Шкодливого Кузьми тут не було, але щось його явно потривожило. Одягнувся, вибрався на повітря, розім’явся. На сьогодні в планах було купити молодій швачці всякої всячини – застібок, ґудзиків, ниток... Ще було бажання придбати старому граверу інструмент. Витрати, можливо, будуть не маленькі – хороший інструмент завжди дорогий, а тут ще й специфічний інструмент. Але ж людина буде щаслива... А гроші є, їх просто непристойно багато. Щось з інструменту у майстра було, але напевно виродки щось і попсували. Та й не міг він усе забрати, у ящики воно не влізе. Ну і подивитися треба, хто ж там такий нахабний і безцеремонний вигнав Ісаака з його майстерні... Лихі дев’яності давно минули, так уже справи не роблять. Значить хтось по-іншому не хоче, його не хвилюють проблеми. Хтось нахабний і з великою підтримкою за спиною.

Перекусивши з тих запасів, що були в машині, Макс поїхав за покупками. Усілякий дріб’язок він брав без ліку – господиням усе знадобиться. Шити, зашивати, вишивати, пришивати... та хіба мало. Жінки в селищі, як він помітив, неабиякі рукодільниці – довгими зимовими ночами та за наявності освітлення можуть сотворити різних див, одна вишивка на сукнях у Реї та її дівчат чого варта. Ті хустки та інший одяг, що він привозив, вони вже прикрасили чим могли... хоч якось, але, щоб не так як у подружок. Для майстра Ісаака він набрав усякої шліфувальної всячини – пасти, порошки, шліфувальний папір у різне зерно, різний матеріал... Знайшов непоганий, нехай і не новий мікроскоп і ще багато різної всячини. З інструментом була заковика, поки Макс не додумався зайти в ювелірку. Поговорив із господарем невеликої майстерні – він же приймальник, він же і майстер. Той підказав куди звернутися... у підсумку за дві години в машині лежало кілька ящиків з упакованими залізяками. Пощастило, не все було новим, але все абсолютно справним. Начебто все основне там було – можна було і каблучки робити, і дріт золотий або ще який волочити, і гравірувати, і гранувати, і шліфувати, і полірувати. Пальник для пайки, різна хімія для чорніння, вороніння, травлення. На двадцятому найменуванні штихелів Макс зламався і вирішив, що вникати в це йому не треба. Нехай майстер сам дивиться і розбирається.

На обід він вибрався в кафе, де вчора відігрівав старого. Офіціант був той самий, привітно посміхнувся. Уже підкріпившись, в очікуванні відчуття умиротворення в організмі, дістав телефон, хотів перевірити пошту. Лист був один. Від Тані. Прийшов пів години тому. Читати особливо було нічого: “Вітя важко поранений. Ми в міській, в хірургії. Триває операція”. Уже за п’ять секунд Макс одягав куртку і попрямував до виходу, навіть не скуштувавши кави. Згадав – повернувся до стійки, розплатився за їжу.

– Вибач, новини погані, мало не пішов, – сказав він абсолютно спокійному хлопцеві.

– Нічого, буває. Ви нормальна людина, навіть якби й забули – я б не помер від цього. А вам, значить, дуже треба.

Макс тільки кивнув, ще раз подякував і вийшов. У лікарні він був уже за двадцять хвилин. Машину кинув на стоянці. Одразу ж унизу купив бахіли й одноразовий халат, щоб не чіплялися. Піднявся на третій у хірургію.

Таня стояла в фойє, біля вікна, напружена й відсторонена. Поруч на лавці сидів старший із Хмельницьких, Сергій. Побачивши Макса, він піднявся, але стояв мовчки.

– Привіт.

На його голос жінка різко обернулася і не одразу його впізнала, лише через кілька секунд усе ж розслабилася.

– Привіт... Ти нарешті прийшов. Максик, милий... – її наче прорвало, лину́ли сльози. Вона уткнулася обличчям йому в груди й захлинаючись ревіла, що на неї було зовсім не схоже...

Вичікуючи, поки Таня трохи заспокоїться, Макс просто обійняв її і притиснув до себе, заодно переглядаючи стан дитини. Тут було все добре, але занадто напружено, давався взнаки стан матері. Недовго думаючи, забрався однією рукою до її шиї, під волосся, іншою взяв її руку і почав потроху підживлювати, масажуючи й погладжуючи, подумки змушуючи заспокоюватися й розслаблятися.

– Макс... дякую тобі, що б я без тебе робила, – вона нарешті відірвалася від нього. – Мені прямо полегшало... а то все так стислося всередині... і ніяк.

– Розкажи мені, що сталося.

– Наїхали на нас, – до Тані повернулася ділова зібраність і хватка. – Кілька днів тому під’їхали типи якісь – продавай бізнес їм, давай. Вітя їх послав. Наступного дня, прямо зранку податківці, потім пожежники. Від цих відбилися. Просто нема до чого причепитися, виявилося, але дуже старалися. Хлопець твій допоміг... Сергій. Вони з претензією – а він їм статті законів, вони ще – а він їм нате... Нічого пред’явити так і не змогли. Це Вітя розповідав, ми ввечері ще посміялися над таким бездарним наїздом. А вранці, він вийшов із дому на роботу, я у вікно дивилася… чиясь тачка йому дорогу перекрила, не проїхати. Вітя вийшов, почав щось говорити, цілком мирно. Виліз тип, мордатий такий, щось там відповідав. Зовсім з-за іншої машини вийшли двоє, один ударив Вітю в бік, інший – чимось по голові. Обібрали, сіли до того виродка в тачку і злиняли. Ось і все. Далі я швидку викликала, поліцію. Зараз триває операція. Його ножем у бік... нирка і печінка... і з головою щось, вони сказали, але я не зрозуміла... гематома, мозок, час...

– Я зрозумів, – тепер Макс усвідомив, що тривожило його зранку. Події почали розвиватися і дуже жваво. Він уже не сумнівався, що це знову “Фарма”. Якби просто напали – можна було б думати, що це пограбування. Якби була спроба віджати бізнес – то дуже жваво, зазвичай тут юристи або банкіри працюють. Кредитів у Віктора не було, юридично теж усе чисто – Таня за цим стежила. Навіщо тоді щось вимагати, якщо навіть убивши Віктора бізнес не отримати? Та й що там за бізнес... не мільйони в прибутках, працюють у деякий плюс і собі на втіху. Ще й податкова і пожежники... цих ще треба якось організувати і мотивувати. Далеко не всім це під силу. Ось і виходить, що це все лише імітація віджиму бізнесу з імітацією замовної розборки з конкурентом під виглядом пограбування. А навіщо? – а для того, щоб він, Макс, сюди приїхав. Параноя розквітла з новою силою. Ось тому внизу біля аптеки, де він купував бахіли, і стояв хлопчина, який незрозуміло що роздивлявся серед жіночих прокладок, засобів догляду для вагітних та іншого, суто жіночого. Значить часу немає, скоро вони будуть тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍