Адальберт Штіфтер - Вітіко

років не рахують, я тепер найстарший у залі. Дозвольте розповісти вам про те, чого я зазнав у своєму житті. Болеміл уже не говорить, а мій рот набагато гірший.

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Минуло багато сотень років, — заговорив Вшебор, — відколи батько Чех зі своїми людьми прийшов, перетнувши річку, в цей край. Вони жили тихо і не грабували сусідів. А коли вороги приходили в країну, відборонялися від них. Чужинцям, що приходили як гості, вони надавали притулок і дбали про них. А коли якийсь іноземець робив якийсь подарунок чоловікові з нашої землі, той з удячністю приймав його і теж давав якийсь подарунок іноземцеві. Але вони ніколи не брали від когось чужого подарунка за країну, на яку той не мав ніякого права. Тому й не мусили надавати допомогу в далеких країнах. Отож предки жили на батьківщині в згоді зі своїми звичаями, і це стало законом: вони ніколи не ходили у військові походи далеко за кордони своєї країни. Ясновельможний королю Владиславе, якби ці питання, перше ніж вони стануть ділом, ти обговорив на раді своїх людей, то, можливо, завдяки їхній мудрості були б знайдені інші шляхи для добра земель.

Сказавши ці слова, Вшебор зійшов зі свого ослінчика і сів на стілець. А чимало чоловіків у залі закричали:

— Таки правда! Гаразд! Так має бути!

У залі знову зчинився гармидер. Потім підвівся Ґезо, абат зі Страговського монастиря, і, коли гамір ущух, заговорив:

— Ми маємо святощі в нашому прадавньому місті Празі, маємо золотий престол наших князів у Вишеграді, чий замок ще давніший, ніж Празький, і був золотим замком у поган, а став золотим замком з пишними церквами в християн. На ті святощі дивиться увесь народ і молиться коло них Господу, і до цих святощів ходять на прощу чужинці, щоб долучитися до їхніх див. У нашій країні є стовп наших молитов, стовп нашого благоговіння, стовп нашої могутності й стовп нашої честі. А в німців є різноманітні королівські палаци, є різні міста, але король у жодному не має золотого престолу і ходить від міста до міста.

Після цих слів у залі знявся оглушливий гамір. Чоловіки гуркали мечами, дехто вимахував ними в піхвах над головою.

Ґезо знову сів на своє місце, і жоден голос не піднявся проти нього.

Потім підвівся Петер, абат із Бржевновського монастиря. Люди нарешті розступились, щоб він міг промовляти, і він заговорив:

— Як казав превелебний абат зі Страговського монастиря і як казав високий лех Вшебор, так кажу і я. Якщо ми позбавимо нашу країну її законів, її звичаїв та обрядів і пов'яжемо її з долею інших країн, вона вже не матиме стійкості і може впасти. Я оскаржую будь-яку зміну, що не є зріло продуманою на раді її синів.

Після цих слів почулися гучні схвальні вигуки і водночас крики незгодних. Одразу багато чоловіків підскочило, щоб говорити.

Згодом знову стало тихіше й підвівся король, а коли його приготувалися слухати, мовив:

— Нехай тепер виступить кожен, хто хоче висловитись із цього питання. Нехай каже те, що, на його думку, є слушним і добрим, і говорить так довго, як йому хочеться. Я вислухаю кожного і прошу й вас, щоб кожен слухав іншого так, як він хотів би, щоб слухали його. Позаяк кілька чоловік не можуть промовляти одночасно, бо ж вас одразу встало кілька чоловік, я думаю, що годиться спершу надати слово старшим.

— Авжеж! Так! — загукали голоси в залі.

— Любомире, — промовив король, — здається, ти вже давненько встав зі свого місця. Навіть якщо це не так, ти все-таки найстарший. Кажи.

— Ясновельможний королю, — заговорив Любомир, — якщо ти хочеш слухати мене і якщо збори хочуть слухати мене, я казатиму.

— Кажи, кажи! — заохочували голоси в залі.

Любомир якусь мить мовчав, а потім почав:

— Любі превелебні князі церкви і вельмиповажні пани земель! Як мій невеликий розум і мої роки підказують мені, зміна, яка відбулася в нашій країні, дуже варта того, щоб ми присвятили їй пильну увагу. Ми тепер ще не знаємо, що з цього всього буде. Ми не знаємо, що буде, коли наш великий князь став королем і коли всі наші наступні великі князі будуть королями. Чи будуть королі й далі діяти так, як діяли наші великі князі, чи буде якось по-іншому? Чи будуть наші землі в давніх стосунках із нашими сусідами, а чи ці стосунки зміняться? Чи будемо ми зобов’язані щодо тих, хто надав нам таку честь? Якщо ми тепер це все докладно обдумаємо, якщо кожен у любові та вірності повідомить іншим те, що спало йому на думку, тоді ми зможемо порадитись, як, дотримуючись наших прав і обов’язків, можна запровадити в нашій країні добро, пов’язане з цим становищем, і тримати якомога далі від країни зло, притаманне цьому новому становищу. На мою думку, було б добре спершу порадитись і визначити всі обов’язки і потреби, зумовлені цим становищем. Але ви всі знаєте дуже добре, що наш ясновельможний князь Владислав, відколи сидить на княжому престолі, завжди скликав раду, коли йшлося про речі, важливі для країни, і як на тих радах вирішували. Якщо тепер він цього не зробив, то мав для цього причини. Він зважить усе ретельно після докладних роздумів і найпевніше