Адальберт Штіфтер - Вітіко

Богемії і Моравії, королівську корону на знак визнання його чеснот і великої служби, Владислава врочисто коронували королем Богемії, і всі князі привітали його як короля Богемії. Ця королівська гідність мала відтоді переходити на всіх його наступників.

В усьому таборі й серед почту Владислава ця подія породила велику радість.

Коли Владислав повертався додому, до нього в рідній країні підходили цілі гурти людей, вітали й благословляли його, раділи і стелили ялицеве гілля йому під ноги, довгенько йшли слідом за ним. Підходило чимало молодих воїнів та панів і їхали разом із ним до Праги. В Празі народ урочисто прийняв Владислава, радісно вітав його, а під час урочистої церковної відправи його і Юдиту визнали як короля і королеву.

Владислав скликав великий з’їзд у королівському замку. Коли настав день з’їзду і зібралося так багато, як ще ніколи, високих та низьких панів Богемії та Моравії і церковних ієрархів, король заговорив до них:

— Високі князі церкви, сини роду Пржемисла, пани, люди і воїни Богемії і Моравії, послухайте мої слова! Я говорю вже не так, як у минулі часи, про нужду і лихо наших земель, щоб просити допомоги, а говорю про авторитет і честь нашої держави, бо вона тепер діє разом з іншими державами, рівня їм, нас поважатимуть і боятимуться. В Італії велике могутнє і багате місто Мілан, удавшись до насильства, сміливості, зради, зухвалості і зневаги до всіх божественних і людських законів, захопило верхню частину країни. Крамарі, торгівці й ремісники цього міста сміливі, але глузують з усього лицарства та войовничості й хочуть бути панами в усіх справах. І вони мало-помалу стануть панами геть усього, якщо не стримати їх, міцнітимуть і візьмуться за нас усіх. Тому проти них виник союз. Цей союз очолює Фрідріх, німецький король, що був коронований у Римі і як римський імператор, а в Павії отримав ломбардську корону, тож місто Мілан підпорядковане йому, але чинить спротив його владі й наказам. Усі німецькі князі йдуть разом із ним. Угорщина пришле вершників, Польща поставить воїнів, та й інші країни, мабуть, учинять так само. Велика гарна країна Італія має бути об’єднана і впорядкована. Я пообіцяв імператорові, що братиму участь у його поході й поведу до нього людей, які захочуть товаришити мені. Як уже інша честь діставалася нашій країні, то й ця велика справа збільшить честь і могутність нашої країни. Я повідомляю вам про це, щоб ви знали, і щоб кожен, хто надумає йти на Мілан, міг підготуватися. Похід почнеться навесні.

Король, проказавши, знову сів на свій трон. Чимало людей закричали:

— Ми йдемо! Йдемо!

Закричали й інші, і вже годі було зрозуміти їхні слова, який-небудь поважний пан навряд чи сказав би слово, бо крик і галас поширились на весь зал, годі було щось розібрати. Потім знову хтось крикнув:

— Ми йдемо!

А далі пролунав крик:

— А ми не йдемо!

Потім почулися голоси:

— Так не може бути! Це несправедливо!

Інші криком заперечували їм, знову зчинився гармидер, ще гучніший, ніж доти. Потім чимало зіскочило зі своїх місць і гуркали мечами. Інші також зіскочили і, мов у відповідь, теж гуркали мечами.

Король і далі сидів на троні й приглядався до людей.

Каста підняв правою рукою свою шапку й підкинув її вгору, але ніхто не зважав на цей знак. Дедалі більше число людей зривалися з місць, майже всі присутні в залі вже стояли.

Тепер уже Вецель став на свій стілець і замахав руками, але галас лише гучнішав і найближчі люди стягнули його зі стільця.

Підвівся Дівіш і пішов від стільців на вільне місце, щоб його всі могли бачити, й підняв угору обидві руки. Але галас не вщух. Дівіш знову пішов на своє місце.

Тепер Любомир учинив так само, як Дівіш, але крики лунали й далі, інколи брязкала зброя. Любомир знову пішов на своє місце.

Цього разу повільно підвівся Вшебор зі своєю сивою бородою. Він став на ослінчик, який з огляду на його вік поставили йому перед стільцем. Зняв шапку й тримав її перед грудьми. Отак він стояв і не ворушився.

Оскільки він і далі стояв, галас став вщухати, тихішав, і нарешті пролунав голос:

— Вшебор! — крикнув могутнім голосом Пржедбор. — Вшебор!

Загукали й інші голоси:

— Вшебор!

Пржедбор крикнув тепер дуже виразно:

— Вшебор любить країну, і ви, люди, слухайте його!

— Вшебор! Вшебор! Вшебор! — загукали тепер численні голоси.

Гамір мало-помалу вщухав і зрештою в залі не лунало вже жодного звуку. Вшебор, що й далі стояв на ослінчику, заговорив:

— Любі, добрі земляки! Я дякую вам, що ви зглянулись на мій вік і вгамували своє небажання. Відколи Болеміл уже там, де