Сюецінь Цао - Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі

яке розтяглося по воді ниточкою. ">[297] в воді під вітром попливла, — відпарирувала Сян’юнь.

— В середині бачу вічка «три та шість», я дев’ять у сумі вже маю[298].

— Обрушилась вниз половина трьох гір у неба блакитного скраю.

— Виходить в кінці так, що човен самотній в ланцюг закувала доба[299], — сказала Юаньян.

— Усюди, усюди лиш хвилі та вітер, усюди, усюди журба, — відповіла їй Баочай і випила вино.

— Я бачу: ліворуч лежать «небеса» якраз над земною межею, — негайно продовжила Юаньян.

— Прекрасний цей день, краєвиди чудесні, та я неспокійна душею, — відповіла Дайюй, яка дочекалася своєї черги.

Баочай повернула голову й з подивом глянула на Дайюй, але та, зайнята думкою, як би її не оштрафували, не помітила цього погляду.

— На кості середній є «ширма з парчі»[300], розшита квітками вона, — мовила знову Юаньян.

— Хуннян вже не скаже про мене — нема за шитим узором вікна[301], — відповіла Дайюй.

— Лишилась кість, де «два і шість»[302], тут вісім — бачать очі! — оголосила Юаньян.

— Хто государя двічі стрів, буть вірним трону хоче, — відповіла Дайюй.

— Всі разом: із кошиком у руках збирати люблю я квітки[303], — мовила Юаньян.

— На костурі старець пустельник несе гортензій духмяних квітки, — відповіла на це Дайюй і осушила келих.

— Ліворуч кість «чотири-п’ять» — на кості дев’ять вічок, — оголосила Юаньян.

— Цвіт персика під зливою рясною, — відповіла Інчунь.

— Штраф, штраф! — закричали всі. — Це не римується й за змістом не годиться.

Інчунь засміялася й надпила ковток вина. Справа в тому, що Фенцзє і Юаньян не терпілося скоріше послухати стару Лю, тому вони попросили Інчунь помилитися. Дійшла черга до пані Ван, але Юаньян пропустила її й звернулася до старої Лю, що сиділа за нею:

— Тепер ти!

— Ми в селі теж граємо в такі ігри, — сказала стара Лю, — але так гладенько в нас не виходить. Гаразд, спробую!

— От і добре, — сказали всі хором. — Головне — не мовчати, інше — неважливо.

— «Велику четвірку»[304] праворуч беру — стоїть один чоловік, — почала Юаньян.

— Напевно, сільський? — запитала стара Лю.

Усі вибухнули реготом.

— Ти вірно помітила, про те й мова, — підбадьорила її матінка Цзя.

— Не смійтеся, — попросила стара Лю, — адже ми, сільські, люди неосвічені, що знаємо, те й говоримо.

— Червоне й зелень — «три-чотири»[305], середина трима, — сповістила Юаньян.

— Горить вогонь, пала вогонь — і гусені нема, — відповіла стара Лю.

— І таке трапляється, говори, не соромся!

— А праворуч «аз-чотири»[306] — глянути приємно, — продовжувала Юаньян.

— Бачу редьку і часник, говорю вам чемно, — відповіла стара Лю.

— Вийшло разом: ось на гілці