Іван Іванович Білик - Яр

він номер у Воркуті, і помирав, кажуть, довго й зле, скреготав своїми кількома зубами й сваривсь у повітря круглою пожовклою куксою, втративши слух і зір. Про це розповів улянівський дядько, який був на каторжних роботах у тих краях. Марія так і не повернулася, і мати не знала про неї нічого. Ще в кінці сорок п'ятого року з'явився Маріїн чоловік Павло — контужений, без правої руки й правого ока. Не знайшовши Марію вдома, він пристав до якоїсь удови, тут-таки, у Ярі.

Це все розповідала мені мати. Вона геть постаріла, стала ще тихішою й непомітнішою, розмовляла кволим лагідним голоском і ходила до секти, як і раніше. Та змирення, певно-таки, не дуже допомагало їй. Мати часто розповідала мені, як помирав батько, і одного разу сказала:

— Якраз первого юля по-новому... А до мене в хату залетів голуб, сизий, ударився в оцю-о шибку, вибив начисто, а сам упав на стіл, ше так-o подивився-подивився на мене й помер. Думаю, шо воно за притча? Коли оце, кажу ж, приходить чоловік улянівський та й каже: ваш, каже, Архип Іванович первого юля по-новому скончалса...

Я слухав, і мене побило морозом. Хоч нехай там що кажуть, а думки людей і їхні почуття таки передаються на відстані.

Першого липня минулого року я пішов у ту організацію в Женеві, яка займалася репатріацією колишніх радянських громадян.

Відколи я вирішив остаточно повернутись на Вкраїну, мої очі немов були обернені кудись усередину. Усе втратило вагу й сенс, і я жив однією думкою, не сягаючи в день прийдешній. А тепер, після тих материних слів, наче розплющив очі й уперше замислився, і вперше дав собі звіт про те, що стане наслідком мого повернення.

Оленку я побачив наступного ж дня; щойно зійшло сонце, я подався до неї. Обминаючи центральний майдан, пішов околичними вуличками на Черкаси. Оленка, схудла й почорніла, дрібно різала спориш, стоячи навколішках над шматком грубої дошки. Угледівши мене, вона встала й почала витирати одна об одну позеленілі від споришу руки. Я поздоровкався, і Оленка чужим голосом відповіла на моє привітання, не зводячи з мене переляканих очей.

— Оце я й прийшов.

— Прийшов, — луною повторила вона.

Ми мовчали не знаю скільки часу й дивилися собі в вічі, тоді я спитав, і голос мені ввірвався на півслові:

— Наталка в хаті? Можна, я...

Оленка злякано блимнула на вікна другої половини й проказала:

— У хаті. Вона...

Я ввійшов у прочинені сіни, де греблася курка з вискубленою шиєю, і взявся за клямку хатніх дверей.

— Паша...

Оленка не домовила. Я ввійшов у до щему знайому мені кімнату. Ліжко було не прибране, у кутку його, на подушці в синю дрібненьку квіточку я побачив дитячу голову й двоє рученят, вистромлених з-під старої латаної ковдри. Чорне волосся Наталки розсипалося на подушці й заплуталось у пальчатах однієї руки. Мене давили сльози, підборіддя почало дрібно сіпатись, і я ледве змагав себе, щоб не підійти й упасти на ліжко. Я відвернувся й хотів сісти на лаві, та знову подививсь на доньку.

— Три з половиною, — несвідомо проказав я.

Оленка так само поправила:

— Три й сім місяців.

Рипнули двері, і до кімнати заглянула заспана хлоп'яча голова. Я впізнав Антося, і мені захотілося сісти на ослоні. Я вже був майже й сів, та враз і схопився, бо в цю мить Оленка крикнула:

— Макси!...

Вона вперше назвала мене на ім'я, і мені по спині мурашки пробігли. Я озирнувся на ослін — він був порожній.

— Паша!.. — знову нагадала мені Оленка й зайшлася слізьми. — Іди відціля... Вона вб'є тебе... Іди відціля, Макси-и... Казала, хоч рогачем, хоч сапою, а серімно вб'є як прийдеш сюди-го-о...

Антосева голова в прочинених дверях зникла, Оленка вся дрижала, я подивився востаннє на ліжко, де спала маленька чорнява дівчинка, і вийшов, ударившись головою об одвірок. Мені було прикро, що не побачив, які в неї очі: сині, як мої, чи ж карі, Оленчині. І це потім найдужче мордувало мене.

З Пашею я таки зустрівся, хоч і вертавсь додому кривими завулками. Я не впізнав її, у тій худезній зчорнілій і немолодій жінці годі було вгадати білолицю й пишнотілу Пашу, яку знав чотири роки тому. Я здогадався, що то вона, бо Паша здалеку втупилася в мене пекучим болісним поглядом. Я став, неспроможний зробити й кроку, і чекав, але вона, вже біля мене, відвела погляд убік, і коли я по хвилі озирнувся, вона бігла, незграбно шкрьобаючи по засохлому грудді величезними чобітьми.

Більше я нікуди не виходив. Щоб одгородитися від усіх людських болів і страждань, брав книжку й сідав у занедбаному садку під старою грушею. Я перекопував себе, що в світі було безліч воєн і ще буде стільки, що муки римських гладіаторів ми сприймаємо тепер цілком абстрактно й не можемо відчути ні тремтіння їхніх передсмертних зітхань, ані тих думок, які розтинали їх в останню мить на піскуватій арені. Колись прийдешні люди так само байдуже читатимуть про нас, і в серці в жодного не буде ні краплини живого співчуття, лише цікавість, і то в найкращому випадку. Бо що таке страждання однієї людини проти неосяжности життя й усесвіту? Чи не однаково про це зорям і тим людям, які вже своє відстраждали?

Так я намагався знайти рівновагу, бодай хистку й уявну, дивлячись на муки і страждання, і заплутаний світ старих і новітніх філософів допомагав мені в цьому. Але десь глибоко в душі стояло запитання: що ж далі? І для чого?

І я чекав. Я приїхав додому пізнього суботнього вечора, а наступної п'ятниці мені надійшла повістка з'явитися до слідчого обласної прокуратури.