Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу

посягнув на право, що є спрадавна моїм? Кому, як не йому, відомо, що станеться, коли я не дістану тієї крові, що мені належить? Вогонь поглине Нарнію, а ту пустелю, що він залишить по собі, – накриє потоп. Ви хочете цього?!

– Твоя у тому правда, і заперечувати я не стану, – у відповідь кивнув Аслан.

– Аслане, – палко прошепотіла Сьюзан у левине вухо, – хіба ти не в змозі завадити тому закляттю? Вигадай хоч що-небудь всупереч йому!

– Наперекір задуму Творця?! – Аслану на обличчя набігла тінь, і вже ніхто з подібними питаннями до нього не звертався.

Едмунд стояв від Аслана з іншого боку. Він теж не зводив з лева очей. Хлопець задихався від почуттів, що вирували всередині. Йому навіть перехопило подих, і він замислився, що б такого сказати. Але вже за мить зрозумів, що ніхто ніяких слів від нього не чекає, тому визнав за краще промовчати та робити, як накажуть.

– Відійдіть усі подалі! – сказав Аслан. – З Чаклункою нам треба перемовитись наодинці.

Усі як один відступили. Що кожному довелося пережити в очікуванні за нескінченно довгі хвилини, поки лев та Відьма розмовляли віч-на-віч!

– Ох, Едмунде! – тільки й мовила Люсі, та раптом запнулася і залилася сльозами.

Пітер стояв осторонь, відвернувшись, виглядаючи щось у морській далині. Бобри завмерли, взявши одне одного за лапки та опустивши голови. Кентаври переминалися з ноги на ноги, постукуючи копитами. Невдовзі над пагорбом запала така тиша, що чутні стали ледь помітні звуки, на які іншим разом ніхто б уваги не звернув: ось у височині прогудів джміль, десь у лісі тенькнула пташка, легкий вітерець скуйовдив листячко… а переговори Аслана та Чаклунки і досі тривали.

Та нарешті всі почули голос Аслана:

– Можете повертатися. Ми владнали справу. Крові вашого брата Чаклунка будь- що не жадає.

Над пагорбом прокотилося зітхання, ніби всі довго-довго стояли, затамувавши дух, і тільки тепер спромоглися нарешті вдихнути на повні груди. То тут, то там залунали тихі розмови. Чаклунка вже мала намір іти, як обернулася. В її очах спалахнула зловтіха.

– А як мені знати, що нашу угоду буде дотримано? Чи можу я бути впевнена, що…

У відповідь Аслан лише підвівся з трону й роззявив пащу, з якої вирвалося грізне гарчання, гарчання переросло в оглушливий рев, почувши який Чаклунка вирішила за краще підхопити спідниці та забратися геть з очей.

Розділ 14

Торжество Відьми

Щойно Чаклунка подалася геть, Аслан оголосив:

– Ми залишаємо це місце, до того ж негайно; кожне місце має своє призначення, є воно і в цього. А табір свій ми влаштуємо біля броду Гарони ще надвечір.

Звичайно, усіх брала цікавість, чим завершилися його перемовини з Чаклункою, чому саме вони мусять залишити вже облаштований табір і податися геть, та суворе обличчя Аслана нічого не виказувало, та й від останнього його рику ще дзвеніло у вухах, тому заговорити з ним не наважилася жодна душа. Після трапези на свіжому повітрі всі на пагорбі (на той час сонце вже припікало, висушивши ранкову росу) нашвидкуруч стали збиратися в путь: розбирати шатро та в’язати поклажу, і вже о другій опівдні вирушили в похід. Йшли не надто кваплячись, легкою ходою, на щастя, як з’ясувалося, то було не так уже й далеко.

Першу частину переходу Аслан крокував поруч із Пітером, дорогою пояснюючи план бойових дій:

– Тільки-но Чаклунка завершить задумане в тутешніх місцях, як, скоріш за все, поверне додому зі своїм військом – готуватися до облоги; отож було б непогано перехопити їх та відрізати зворотний шлях ще в лісах.

Далі він окреслив два плани можливого розвитку подій: перший – на той випадок, якщо битися доведеться в лісах чи на відкритій місцевості, а другий – якщо доведеться штурмувати її фортецю. Крім того, він дав ще кілька вельми корисних у військовій справі настанов, а саме: як найкращим чином влаштувати засідку, де і як ліпше використовувати кентаврів та як розмістити блокпости.

Так він розповідав і розповідав, доки в Пітера мимовіль не вихопилось:

– Змилуйся, Аслане, навіщо знати мені оте все, якщо ти будеш з нами?

– Хотів би обіцяти, та не можу, – відказав Аслан та продовжив свої настанови.

Решту шляху лев пройшов з іншими, переважно поряд зі Сьюзан та Люсі. Він майже не розмовляв і, як їм здалося, зажурився.

Ще засвітла загін опинився в долині, відкритій усім вітрам: береги розступалися, даючи простір річковим водам текти вільно і широко; течія тут сповільнювалась, а дна можна було дістатися, де б не ступила нога. Це і було місце, відоме як брід Гарони. Аслан наказав ставати на ночівлю, та проти виступив Пітер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся воєнною наукою.

– А чи не краще було б отаборитися на тому боці, бо що, як Чаклунка схоче захопити нас зненацька глупої ночі?! Або вигадає щось набагато гірше.

Аслан (який, здавалося б, поринув у якісь свої, відомі лише йому, думки) лише гривою струсонув.

– Про що ти?

Пітер повторив слово у слово.

– Та ні, – у відповідь мовив Аслан, нібито навіть байдуже, – вночі, принаймні сьогодні, вона не нападатиме! – І, тяжко зітхнувши, додав: – Та все одно, дуже добре, що ти про безпеку подбав – саме так і повинен мислити той, ім’я якому воїн. А ніч прийдешня, ти вже повір мені, тривог не подарує…

На тому всі почали лаштуватися на ніч.

Надходив вечір. А з ним Асланів настрій перекинувся на інших. Пітеру було ніяково від самої думки про те, що б самотужки вести військо в бій: звістка про те, що, можливо, Аслана не буде поруч у скрутний час, хоробрості йому не додавала. Ось і вечеря промайнула в мовчанні. Усі відчували, як відрізняється цей вечір від минулого чи навіть від ранку. Не начебто щасливі часи, тільки-но розпочавшись, добігли кінця.

Передчуття чогось поганого не полишало й Сьюзан. Вона крутилася у своєму ліжку, та заснути ніяк не могла. Хтось давно вже солодко сопів уві сні, а вона все лічила і лічила ягнят, коли раптом почула, як поряд у темряві глибоко зітхнула Люсі.

– Не спиться? – пошепки спитала Сьюзан.

– Ні, – відповіла Люсі. – Я теж гадала, чи спиш ти, чи то ні. Послухай, Сьюзан…

– Що?

– Щось мені тоскно, знаєш, як буває, коли над головою збираються грозові хмари…

– Правда?! У мене таке саме відчуття.

– І якось це пов’язано з Асланом, – вела далі Люсі. – Чи щось жахливе трапиться із