Дар’я Дзвін - Ангельський вибір, Дар’я Дзвін

Жар розливав по тіло. 

Хлопець ненавидів це. Він не хотів це відчувати. Це був не його вибір. Його зробили таким. 

Контроль. 

Він навчився приборкувати свою темну сутність, оскільки без цього не вижив би. Істоти, схожі на нього, не мають права проявляти емоції. 

Тепер, коли поряд крутився цей зарозумілий тип, треба було діяти швидко та обережно. А йому так хотілося розтягнути ці миті й вдосталь насолодитися ними. Він чекав надто довго.

Нічого, хлопець ще встигне награтися з нею і усуне її дружка з дороги. Він був так близько до мети і нікому не міг дозволити це зіпсувати.

Хейлі

Ніч. Холод. Постріл. Палаючі очі.

Біль, біль, багато болю і страх, що заморожує душу.

Крик.

Я кричала.

Чужа долоня закрила мій рот, заглушаючи крики. Навколо була суцільна темрява і жодної крапельки світла. Мене притиснули до ліжка, сковуючи рухи. Тіло смикалося у спробі вирватися, але безуспішно. Змучене нічними кошмарами воно швидко втомилося чинити опір і безпорадно обм'якло.

Секунда. Друга. Третя.

Теплі пальці обережно провели по чолу та щоці, прибирали з них прилиплі пасма, а потім лягли на очі. Я міцно заплющила їх і стала прислухатися до того, що відбувається. Піжама прилипала до вологого тіла, з скроні стікала крапелька поту. Було чути лише моє часте, уривчасте дихання і лункий стукіт серця. Я втрачала рахунок часу, не відокремлюючи сон від дійсності.

— Спи, — хриплий, тихий голос пролунав з іншого боку всесвіту.

Поступово тіло почало розслаблятися, пульс сповільнювався, дихання вирівнювалося. Я пливла на межі свідомості і поринала в забуття, поки вона повністю не поглинула мене.

— Хейлі, вставай! — пролунало над вухом.

Смикнулася і різко розкрила повіки. Яскраве сонце било в очі, змушуючи насупитись.

— Знову кошмари?

Піднявши голову, побачила Хенка, який стояв над мною з тацею в руках.

— Так, — хрипко промовила і закашлялася.

Мені терміново треба було промочити горло.

— Погані справи.

Здоровань простяг мені теплу чашку. Аромат молока вдарив у ніс і я із задоволенням зробила декілька повільних ковтків.

— Дякую, — слабкими руками повернула його Хенку.

— Потрібна допомога? — з тривогою спитав він.

Я хитнула головою.

— Це лише поганий сон.

— Я думав, що з пігулками ти стала краще спати.

«Ні, вони марні».

Я заперечливо похитала головою.

Снодійне на мене не діяло, тож я перестала його приймати вже на другому тижні. Хенку про це не сказала, бо не хотіла зайвий раз турбувати його. Для мене він найближча людина. Цей Здоровань не був моїм біологічним батьком, хоча в документах було написане протилежне. Як так сталося, я не знала, бо він не любив говорити про минуле, а особливо про моє народження.

Мені було відомо лише те, що мама померла під час пологів, але перед цим довірила мене йому. Хенк замінив мені батьків, оточував турботою та теплотою. У нас немає нікого, крім один одного.

Для мене його біль був найгіршим катування. Було нестерпно відчувати його жалість, співчуття, безпорадність та провину. Я не могла це відключити, тому намагалася захищати його від зайвих негативних емоцій.

— Більше не забувай, або я особисто контролюватиму цей процес. — Хенк поставив тацю на тумбочку. — Давай снідай швидше і збирайся до школи.

Він включив режим дбайливого та суворого батька.

— Слухаюсь, сер. — Куточки моїх губ піднялися в слабкій усмішці.

— Ти ж знаєш Рене, вона ненавидить, коли ти спізнюєшся. Бурчатиме, як стара.

— Це точно. А тобі дякую за сніданок.

Хенк пішов до дверей, а біля виходу крикнув:

— Вечерю готуєш ти! — І зник у коридорі.

Я відкинулася назад на подушку і заплющила очі. У тілі відчувалася слабкість. Голова розколювалася від болю, а м'язи нили. По мені ніби машина кілька разів проїхала.

Іти нікуди не хотілося робити щось теж. Подивилася на омлет із овочами, згадала нічний жах і апетит остаточно зник.