Надія Борзакова - Брехня, Надія Борзакова

- Що .... Так, здрастуйте Єгоре Володимировичу. Я вас зрозумів. Добре, - уривчасто кинув лікар. Віддав мені телефон і приступив до надання допомоги. А я стояла поруч на колінах не перестаючи тримати Артема за руку.

Його поклали на носилки і понесли геть з клубу. На тремтячих ногах я ледь встигала за лікарями. На вулиці було спекотно майже як в полудень, а мене все одно бив озноб.

- Ви самі як? - поцікавився лікар, після того, як Артему ввели якісь препарати і підключили до монітора кардіоритму.

- Тобто? - замість відповіді він вп'явся поглядом в моє обличчя, - Та я не вживаю нічого! - здійнялася я.

- Зрозуміло.

Я відвела погляд. Що саме подумав про мене лікар було глибоко байдуже. Головне, він зумів все ж стабілізувати стан Артема.

Нарешті, ми прибули в лікарню. Татову. Він сам і ще пара докторів вже чекали у приймального покою.

- Віка, тобі далі не можна. Про нього подбають, - спокійним і твердим тоном сказав тато, обхопивши мене руками.

- Тату ... будь ласка, - мовила я і розридалася.

- Артемові допоможуть. Санич дуже хороший лікар. Закінчить, зайде і все розповість. Ходімо, - і буквально поніс мене до ліфта. Ми піднялися на поверх хірургічного відділення, зайшли в кабінет завідувача.

Тато посадив мене на диван, потім хлюпнув в стакан води і накапав крапель. Подав мені і змусив випити. Дістав із шафи плєд, що так часто виручав його під час нічних чергувань і накинув мені на плечі. Сам сів поруч, обійняв за плечі і притягнув до грудей. Нічого не говорив і ні про що не питав, давши можливість виплакатися.

У безперервному настирливому звуці я не одразу впізнала дзвінок свого телефону. Дзвонив Дмитро.

- Дмитро ....

- Віка, слава богу. Що трапилося….

- Ой, вибачте, будь ласка, що ось так пішла, - ковтнувши пару раз почала я, - Якомусь хлопцеві стало погано, довелося викликати швидку. Ну і я поїхала з ними ... Вибачте, будь ласка, що змусила хвилюватися.

- Та нічого страшного. Навіть навпаки я пишаюся тим, що у мене працюють люди, які не кидають інших в біді. Ти молодець. Але у тебе точно все добре?

- Звісно. Я вже викликала таксі. Зараз поїду додому.

- Дуже добре. Тоді до завтра.

- До побачення.

Я перервала з'єднання і поклала телефон назад в сумку, яку примудрилася ніде не забути.

- Я теж пишаюся тобою, мила, - промовив тато пильно дивлячись на мене.

- Тату, ти ж чув, я була в клубі з босом і його помічником. Ми відзначали контракт. Там же виявився і Артем. Йому стало погано, не могла ж я його залишити ....

- Так я нічого й не кажу тобі, доню, - він прибрав з мого обличчя вологі прядки і завів за вухо. У двері постукали і увійшов Санич.

- Як він? - підскочила до нього я.

- Інфаркту немає. І це справжнє диво, враховуючи концентрацію кокаїну і алкоголю в крові. А також його анамнез ..., - він осікся, дивлячись на тата.

- А що таке з його анамнезом? - ахнула я по черзі дивлячись на обох чоловіків. Ті промовчали, - Скажіть мені!

- Санич, як він зараз?

- Тату!

- Стабільний, але йому потрібно кілька днів побути в стаціонарі. І безперечно зав'язати з наркотою.

- Дякую, - вони потиснули один одному руки, - А тепер дай я поговорю з донькою.

Олександр вийшов. Щільно закривши за ним двері, тато підійшов до мене. Посадив на диван, а сам сів на невеличкий столик навпроти.

- Віка, кілька років тому Артем потрапив в аварію, - уривчасто почав він, - Розбився на мотоциклі. Отримав досить серйозні пошкодження. Струс, травма хребта, переломи ... На щастя, хлопець зміг майже повністю відновитися ... Його оперували тут. У числі інших і я ....

- Коли?

- Дев'ять років тому, - видихнув відвернувшись.

- І ти не сказав мені. Ти, мама ... Ви знали і ні слова мені не сказали.

- А що б це змінило, Віка?

Що змінило б? Що змінило? Так я б повернулася. В той же день. Хоч пішки б прибігла. Я була б поруч, навіть якщо б Артему це не було потрібно. Я .... Я б ... Якщо б тільки дізналася ...

- Нічого б не змінило, тату. Спасибі, що допоміг йому. Знову.

- Віка, послухай ...

- Мені можна до нього на хвилинку? Тільки одну, будь ласка.

Не сказавши більше ні слова, тато провів мене до однієї з віп-палат. Попросив сестру вийти не на довго і сам теж залишив нас.

Артем міцно спав під дією препаратів. Я тихенько наблизилася до ліжка. З хвилину дивилася на такі рідні всупереч минулим подіям і рокам риси, потім простягнула руку і обережно, ледь торкаючись, провела по короткому волоссю на маківці. Потім, не втримавшись, погладила тильною стороною руки зарослу щетиною щоку. Артем трохи скривився і ворухнувся. Відсмикнувши руку, я поспіхом вислизнула з палати.

Уточнивши, що про Артема подбають, тато повіз мене додому. Всю дорогу ми мовчали.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно