Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді — дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…». 

Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила[6].Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, — а то вуха повідпадають. 

Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила: 

— Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить? 

— Ая, пані. 

— Дякую… а… це боляче — ось так приземлятися на голову? 

— Ні, пані, але страшне як соромно. 

— Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, — сказала Тіфані. — Треба зробити… таку собі подушку безпеки… 

— Як то подушку безпеки? — перепитав спантеличено літун. 

— От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї — камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю. 

Гаміш витріщився на неї в усі очі. 

— Ти зрозумів? — спитала Тіфані. 

— Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, — відповів він ґречно. 

— Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину? 

— Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! — відповів Гаміш. 

Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке: 

— А де була Королева, коли спустився туман? 

Гаміш вказав кудись за небокрай: 

— Десь от там, пані. 

Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, — щонайменше десять миль звідси, — і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище. 

А хтось застерігає, що місце краще оминати. 

Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори. 

— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов… 

Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо. 

— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою. 

— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Справді? 

— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує. 

— Це страшно! — вигукнула Тіфані. 

— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки. 

Канюк став цяткою вдалині. 

— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані. 

— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить. 

— А птахи що на то кажуть? 

— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати! 

— Справді? 

— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати! 

Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин. 

— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як… 

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок. 

— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі? 

Юний малолюдок спантеличився. 

— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія. 

— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто! 

— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи… 

— Вони обговорюють мене? 

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися. 

— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е… 

Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком. 

— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене. 

Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням. 

Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям. 

— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами. 

— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється. 

— Що саме? — спитала Тіфані. 

— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю. 

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий. 

— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра? 

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями. 

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст. 

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух: 

Ая, вона великувата, але то не її провина. 

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити. 

Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає. 

Ая, вона трохи замолода. 

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку. 

Трясця, хлопці, що ви то мелете? 

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно. 

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє! 

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на