Елізабет Гілберт - Місто дівчат

об заклад, то сказала б, що на хліб ця трійця заробляла рекетирством.) Спочатку вони всі прислуговували Селії — такі шанобливі, такі вдячні за її увагу, аж спітнілі від намагань ощасливити цю красуню та її подружку. Може, леді бажають ще пляшку шампанського? Може, замовити для леді крабових ніжок у номер? Може, леді хочуть побачити президентський номер у «Білтморі»? Як леді бажають: нехай грає радіо чи вимкнути?

У тій грі я була ще новенька, і мені було дивно, що ці головорізи так коло нас упадали. Заворожені нашими чарами й усім решта. Мені так і кортіло сміятися з них, з їхньої слабкості — мовляв, чоловіків так легко взяти під каблук!

Аж раптом, незадовго після того, як ми навідалися до президентського номера, настала ота зміна й Селія опинилася на дивані, затиснута між двох чоловіків, які більше не здавалися ані послужливими, ані слабкими. Нічого такого вони не робили, але атмосфера змінилася і я злякалась.

Щось нове з’явилося у виразі їхніх облич, і мені це не сподобалося. Третій чоловік втупився поглядом у мене, явно не налаштований жартувати. Зміну, яка відбулася в кімнаті, я можу описати тільки так: уяви, що ти весело розважаєшся на пікніку, аж раптом налітає торнадо. Атмосферний тиск падає. Небо чорніє. Птахи замовкають. Буря наближається просто до тебе.

— Віві, — сказала Селія якраз у таку мить, — біжи вниз і купи мені цигарок.

— Що, вже? — запитала я.

— Біжи, — повторила вона. — І не вертайся.

Я кинулась до дверей, і той третій чоловік не встиг мене схопити. На превеликий сором, я зачинила двері, покинувши свою подругу в кімнаті. Я покинула її, бо вона сама сказала мені йти, але почувалась я гидко. Невідомо, що ті головорізи мають на думці, а Селія там сама, думала я. Вона відправила мене геть, бо не хотіла, аби я бачила, щó вони з нею зроблять, або хотіла вберегти мене від такого самого.

Так чи так, а я почувалася дитиною, яку вигнали з кімнати.

А ще я боялася тих чоловіків, боялася за Селію і водночас лютувала, що мене отак виштовхали. То було нестерпно. Годину ходила туди-сюди вестибюлем, вагаючись, повідомити про це управителя готелю чи ні. Але що я могла йому сказати?

Врешті Селія спустилася — сама, без супроводу чоловіків, які зовсім недавно так люб’язно провели нас до ліфта.

Вона помітила мене і, підійшовши, сказала:

— Що ж, вечір закінчився паскудно.

— З тобою все добре? — запитала я.

— Ага, усе прекрасно, — відповіла вона й обсмикнула сукенку. — Я нормально виглядаю?

Вона виглядала так само чудово, як завжди, тільки над лівим оком світився синець.

— Як богиня кохання, — мовила я.

Вона побачила, що я дивлюся на її спухлу повіку, і сказала:

— Про це нікому ні слова, Віві. Ґледіс його прибере. Вона як ніхто вміє ховати синці. Надворі є таксі? Якщо раптом з’явиться, я не проти в нього сісти.

Я піймала таксі, і ми мовчки поїхали додому.

Чи події того вечора травмували Селію?

«Ну звісно», — мабуть, подумала ти.

Хоч як мені соромно таке казати, Анджело, я не знаю.

Я з нею ніколи про це не розмовляла. І не помітила у своїй подрузі жодних симптомів травми. Але знову ж таки — напевно, я їх не шукала. Та й не знала, що саме шукати.

Може, я сподівалася, що той огидний випадок візьме і зникне (як той синець), якщо про нього не згадувати. А може, думала, що Селія, зважаючи на її бурхливе минуле, звикла до таких нападів. (Може, і звикла, Боже збав.) У таксі того вечора я могла розпитати Селію про все (почавши із питання: «З тобою справді все гаразд?»), але не розпитала. І навіть не подякувала за те, що вона врятувала мене від певного інциденту. Мені було соромно, що я потребувала порятунку, соромно, що вона вважала мене невиннішою і вразливішою за себе. Досі я могла переконувати себе, що ми із Селією однаковісінькі — дві однаково досвідчені, відчайдушні жінки, які завойовують місто й розважаються.

Але ж то була очевидна брехня. Я тільки загравала з небезпекою, тоді як Селія пізнала її на власній шкурі. Вона знала те зло, якого не знала я. Знала те, чого мені було краще не знати.

Коли я тепер згадую те все, Анджело, мене жахає, що в ті часи насильство здавалося таким буденним — здавалося не тільки Селії, а й мені. (От наприклад: чому я ніколи не замислювалася, звідки це Ґледіс навчилася так майстерно ховати синці?) Напевно, ми думали собі: «Що ж, такі вже ці чоловіки!». Але не забувай: це все відбувалося задовго до того, як почалися бодай якісь публічні розмови про це зло — тож навіть між собою ми про таке не говорили. Словом, того вечора я більше не питала Селію про те, що з нею сталося, і вона теж ні слова мені не сказала. Ми просто вирішили викинути той випадок з голови.

А наступного вечора — не повіриш! — ми знову вирушили до міста шукати пригод, тільки цього разу дещо змінилося: я пообіцяла собі, що відтепер ніколи не покину її саму, хай там що. Не дозволю, щоб мене знову випровадили з кімнати.

Хоч на що піде Селія, я так само на це піду. Хоч що станеться із Селією, зі мною це станеться теж.

«Я ж не дитина!» — сказала я собі. Точнісінько так, як кажуть діти.

Розділ восьмий

Між іншим, насувалася війна.

Насправді війна вже розійшлася не на жарт. Але, певна річ, десь далеко, в Європі, хоча у Сполучених Штатах вирували палкі суперечки про те, вступати у неї чи ні. Я в них участі не брала, нема що й казати. Але той вихор крутився довкола мене.

Напевно, ти дивуєшся, як я раніше не помітила, що насувається війна, але я й справді того не усвідомлювала. Так-так, я була страшенно неуважна. Улітку 1940 року важко було проігнорувати той факт, що світ опинився на порозі війни, але мені це якось вдалося. (На свій захист скажу, що мої знайомі й колежанки теж не звертали на це уваги. Не пам’ятаю, щоб Селія, Ґледіс чи Дженні бодай раз обговорювали воєнну готовність Америки чи дедалі нагальнішу потребу в законі «Про флот двох океанів».) Я, м’яко кажучи, була далека від політики. Ну, наприклад, не знала прізвища жодної особи в кабінеті Рузвельта. Зате могла назвати повне ім’я другої дружини Кларка Ґейбла — неодноразово