Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Спека, здається, минала, вечір буде прохолодний.

Зваливши речі в стару дорожню торбу приятельки, Наталя замкнула двері флігеля, залишивши ключ зовні в замку, і подалася до воріт. Пес у вольєрі постукав на прощання хвостом об дощату підлогу й повернув їй услід масивну голову.

Анюта зустріла її з клопотом і співчуттям. Наталю з порога запхали в душ, потім налили миску холоднику, сунули кінських розмірів бутерброд і запропонували склянку вина, від якої вона навідріз відмовилася. Помалу вона отямилася, влаштувалась у кріслі й почала боротися з сонливістю, що так і навалювалась.

– Очі злипаються… Зараз під стіл упаду.

– Може, не поїдеш? – жалібно запитала Анюта. – Поспиш, прочухаєшся, а через день-два вали, якщо вже так кортить…

– У нас кава є?

– Немає… Натусю, не їдь. Здамо квиток, мій благовірний повернеться тільки до Нового року.

– Не можу. Коли поїзд?

– У нуль сорок п’ять. Нижня полиця.

– Мені однаково яка, аби їхати…

– Та що там сталось?! – остаточно переполошилась Анюта. – Чого ти так різко линяєш? А щодо фірми бу спок – я в поспіху надиктувала замість твоєї адреси першу-ліпшу.

– Аню, я додому повертаюсь. І про всяк випадок запам’ятай на майбутнє: ти зі мною не знайома, місця мого проживання не знаєш, звідки я родом, тобі теж невідомо.

– Не лякай мене, Наталю! – скинулася Анюта. – Ти що там у Шаурах цих накоїла?

– Тихо, тихо, не голоси, – поморщилася Наталя. – Принаймні нікого не вбила, хоча, може, і варто було б. Усе просто: мені потрібно терміново їхати. Такий от поворот сюжету. У мене були інші плани, а тепер доведеться знов обживатись у рідному місті, що мені зараз, м’яко кажучи, не з руки. Добре, прорвемося. Дякую тобі за все, подружко. Телефонуватиму… Так – номер я зміню, але твій пам’ятаю. Все. І проводжати на вокзал не здумай, я цього терпіти не можу…

– Я таксі замовлю.

– Давай. На дванадцяту. Встигну? – Наталя підвелася й пішла пакувати наплічничок.

Анюта мовчки сунула їй квиток і забилася в кухоньку, геть засмучена.

Закінчивши збори, Наталя подумала, що треба б зателефонувати матері, поки та не вляглась, і попередити. Набрала номер і відразу почула обережне: «Алло, донечко!»

– Мамо, привіт, я завтра буду вдома приблизно… – вона назвала час. – Зустрічати мене не треба.

– А я й не зможу, – почула Наталя винувату відповідь.

– Ти здорова, мамо?

– Так, цілком… У тебе щось трапилося, Наталочко? Ти ж збиралася повернутися ближче до зими?

– Обставини змінилися. Нікому не кажи про те, що я приїжджаю, навіть дядькові Андрію.

– Добре, – після маленької паузи відповіла мати.

– Ну, бувай, – сказала Наталя. – На добраніч. Скоро побачимося.

Щось їй не сподобалося в цій розмові.

Через двадцять хвилин біля під’їзду їх уже чекала бита-перебита «Деу». Анюта відчинила дверцята й суворо звеліла водієві не підбирати попутників, а валити прямо на вокзал. За кермом сидів розпарений літній мужичок, що раз у раз витирав піт із лисини. У машині відчинялося тільки одне вікно – праворуч позаду.

Вони з Анютою обійнялися, Наталя шепнула: «Вибачай. Біжи додому…» – опустилася на сидіння поруч із водієм, захлопнула двері й більше не оглядалася, хоча знала, що подружка ще стоїть на тротуарі.

– Задушливо у вас у машині,– сказала вона.

– Підйомники, падло, – буркнув водій. – Страйкують. Нічо, ща з вітерцем доправимо дівчину…

На пероні довелося почекати хвилин п’ятнадцять. Людей було обмаль. Наталя курила осторонь, її стрижена голова була зав’язана банданою, очі, як і раніше, злипалися. Вона неуважливо подумала про те, що Валентин, повернувшись, передусім кинеться її шукати, – і раптом зі сліпучою ясністю зрозуміла, що якщо не зараз, не завтра і не найближчими днями, то рано чи пізно ця людина її розшукає. Бо такі, як він, усе доводять до кінця. «Але я йому просто так не дамся».

У вагоні Наталя миттєво заснула – щойно постелилась і почистила зуби.

О шостій ранку, за пів години до прибуття, вона вийшла в порожній тамбур, витягла з мобільника сімку, відчинила двері в гуркітливий перехід між вагонами й відправила шматочок пластику у щілину в підлозі. Звідти дуло, унизу стрімко неслася смуга насипу. Наталя подумала – і відправила туди ж стару «Моторолу». Сполоснула руки в туалеті й повернулась у вагон.

Рідне місто зустріло її сонцем.

Наталя не відчувала ні допитливості, ні тієї надмірної бадьорості, яку зазвичай викликає повернення після довгої відсутності. Хотілось одного – швидше побачити матір, вимитися, забратись у свою кімнату, взяти книжку, може, просто повалятися, подумати, що робити далі, або сісти до комп’ютера. Виявляється, вона шалено скучила за найпростішими речами.

До себе на Алмазний вона дісталася навдивовижу швидко і зненацька захвилювалася: майже бігцем піднялася на третій поверх і подзвонила довгим дзвінком у двері з крихітною табличкою на косяку під кнопкою: «Доктор Орлова Н. В.» Мама повісила цю табличку, щоб її легше було знайти, якщо комусь терміново знадобиться допомога. Перелякані матусі прибігали навіть глибокої ночі, і вона нікому не відмовляла.

Двері відчинилися, на порозі стояла мати – дуже схудла, маленька, зі злякано-винуватим поглядом з-під сивуватого чубчика, у безглуздих спортивних штанях, із криво нафарбованим ротом. Наталя судомно потяглася її обійняти, прошепотівши:

– Тільки без сліз. Я ж повернулася… Тепер уже назовсім.

– Це так раптово… – миттєво опанувавши себе, промовила мати. – Проходь швидше, не стій на порозі. Буду тебе годувати. Ми всю ніч не склепили очей.

– Ну й дарма. – Наталя, тягнучи наплічничок, пішла слідом за матір’ю в кухню, відзначивши по дорозі, що в хаті був ремонт: у передпокої громадиться шафа-купе, двері нові, на кухні ясно-зелені кахлі, пластикове вікно, плаский телевізор на кронштейні. Вона роззирнулася й вигукнула: – Тут стало так красиво, нічого не впізнати!

– Це все Андрусь… Андрій Петрович.

– Як він? – запитала Наталя, сідаючи. – Мамо, я б випила кави, а потім – у ванну.

– Андрій Петрович? – голос матері затремтів. Вона присіла навпроти, боком. – Скоро прийде… Наталочко! Ми з твоїм дядьком… е-е… розписалися. Зовсім нещодавно… Зачекай, куди ти?

– Нікуди. Зварю каву сама, якщо ніхто не проти… Ти будеш?

– Дякую, я пила, – розгублено промовила мати. – Чому ти сердишся? Ми збиралися тебе повідомити. Ти ж нічого не знаєш!

– Де цукор? Хоча біс