Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

якийсь серпанок у повітрі за прозорими стінами, що пересувався, майорів і… стежив за ним… 

— Що може там бути? І що ти маєш на увазі під «дивне»? — пролунав голос Лу-Тзе.

Лобсанґ закліпав очима. Ось це було дивним місцем, ось тут, цей закляклий і негнучкий світ…

А тоді це відчуття промайнуло і зблякло.

— Просто стало дивно. На якусь мить, — пробурмотів він. Його щока була вологою. Він підняв руку і торкнувся цієї вологості.

— Це тому, що вони додають до чаю оце протухле масло з молока яка, я завжди це казав, — зронив Лу-Тзе. — Місіс Космополита ніколи… А ось це справді незвично, — поглянув він раптом угору.

— Що? Що? — запитав Лобсанґ, дивлячись порожнім поглядом на вологі кінчики своїх пальців, а тоді на безхмарне небо.

— Зволікатор набрав надмірну швидкість. — Лу-Тзе змінив позу. — Відчуваєш?

— Я нічого не чую! — заперечив Лобсанґ.

— Треба не чути, а відчувати. Своїми сандалями. Овва, тепер ще один… і ще. Ти не відчуваєш цього? Оцей… це старий Шістдесят шостий, його так ніколи і не збалансували нормально. Почуємо їх за хвилину… Ой, лишенько. Дивись на квіти. Поглянь-но на квіти!

Лобсанґ обернувся.

Аїзові рослини розкривалися. Польовий жовтий осот закривався.

— Часовий витік, — мовив Лу-Тзе. — Прислухайся! Тепер ти їх чуєш, га? Вони скидають час навмання! Побігли!

Згідно з Другою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин Вічноздивований випиляв першого Зволікатора зі стовбура вамвама, вирізьбив на ньому певні символи, припасував до нього бронзове веретено і закликав Одоробла-учня. 

— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так? 

— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час. 

— Така простенька, га? 

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Він крутнув її рукою в півоберта. 

— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так? 

— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час. 

— Така простенька, га? 

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він крутнув її трошки менше. 

— Така простенька, га? 

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він легенько покрутив нею туди-сюди. 

— Така про-про-про Така простень-тень, га гага простенька, га? — сказав Одоробло. 

— І я її випробував, — повідомив Колин. 

— І спрацювало, вчителю? 

— Гадаю, що так, — Колин звівся на ноги. — Дай-но мені мотузку, якою ти обв’язуєш дрова. І… так, ще кісточку з тих черешень, які ти вчора назривав.

Він обв’язав пошарпаною мотузкою циліндр, а тоді кинув кісточку в багнюку. Одоробло ледве встиг відскочити вбік. 

— Бачиш оті гори? — спитав Колин, смикнувши за мотузку. Циліндр почав вертітися з м’яким гудінням. 

— О, так, учителю, — слухняно озвався Одоробло. Довкола тут практично нічого й не було, крім гір; їх було так багато, що інколи їх було неможливо побачити, бо вони заступали одна одну. 

— Скільки часу потрібно каменю? — запитав Колин. — Або глибокому морю? Ми посунемо час туди, — він підняв ліву руку над циліндром, що швидко крутився, — де він потрібніший. 

Колин подивився на черешневу кісточку. Нечутно поворушив губами, немовби намагався розв’язати якусь складну головоломку. Тоді показав правицею на кісточку. 

— Відійди, — звелів він і легесенько торкнувся пальцем циліндра.

Не чутно було жодного звуку, крім тріску повітря, що мовби розкололося, і шипіння пари з багнюки. 

Колин подивився на нове дерево і усміхнувся. 

— Я ж казав тобі відійти, — мовив він. 

— Я, е-е, зараз спущуся тоді, так? — пролунав голос з-поміж заквітчаних гілок.

— Але обережно, — застеріг Колин і тільки зітхнув, коли Одоробло гепнувся додолу, всипаний пелюстками.

— Тут завжди буде черешневий цвіт, — прорік він.

Лу-Тзе підтягнув свою мантію і спритно подріботів доріжкою, а Лобсанґ побіг слідом за ним. Здавалося, ніби пронизливе вищання лунає прямо з каміння. Підмітальник пригальмував біля ставочка з коропами, на якому тепер здіймалися химерні хвилі, і рушив далі тінистою стежечкою попри потічок. В повітря раптом зірвалися червоні ібіси…

Він зупинився, а тоді впав долілиць на плитки, якими була вимощена стежка.

— Лягай мерщій! 

Але Лобсанґ занадто швидко біг. Він почув, як щось шугонуло в нього над головою гучно й розкотисто. Він озирнувся й побачив, як останній ібіс почав падати згори, зменшуватися й губити пір’я, оточений ореолом блідо-блакитного сяйва. Птах верескливо пискнув і зник із гучним ляскотом.

Але не зник остаточно. Кілька секунд траєкторію його польоту наслідувало яйце, але, зрештою, й воно впало на каміння й розбилося.

— Час навмання! Скоріше, швидше! — крикнув Лу-Тзе. Він знову звівся на ноги, кинувся до декоративної решітки у скелі перед ними і, несподівано явивши неабияку силу, вирвав її прямо з каменю.

— Там невелике провалля, але якщо перекотитися, коли впадеш, усе буде гаразд, — попередив він, протискаючись у отвір.

— А куди це веде?

— До Зволікаторів, звичайно!

— Але ж послушникам заборонено там опинятися під загрозою смерті!

— Який збіг, — зронив Лу-Тзе, тримаючись за край лише кінчиками пальців. — Бо якщо ти залишишся тут, тебе також чекає вірна смерть.

Він провалився кудись у темряву. За якусь мить знизу долинула не зовсім просвітлена лайка.

Лобсанґ заліз у отвір, повис на кінчиках пальців, тоді відпустив їх, полетів униз і перекрутився, коли впав на землю.

— Молодець, — похвалив його звідкілясь із напівпітьми Лу-Тзе. — Коли є сумніви, вибирай життя. Сюди!

Перехід закінчився широким коридором. Шум тут був просто оглушливий. Щось механічне билося в агонії.

Почувся гучний тріск, а невдовзі залунали голоси.

З-за рогу вибігли кілька десятків монахів у традиційних мантіях, але з товстими корковими шоломами на голові. Майже всі вони верещали. Деякі найрозумніші не витрачали марно сили на крики, намагаючись якомога швидше долати відстань. Лу-Тзе схопив одного з них за руку, хоч той намагався вирватися.

— Відпустіть мене!

— Що сталося?

— Забирайтеся звідси, поки вони всі не накрилися!

Монах вивільнився і помчав услід за іншими.

Лу-Тзе нахилився, підняв коркового шолома, що впав на землю, і врочисто подав його Лобсанґу.

— Насамперед здоров’я і безпека, — сказав він. — Дуже важливо.

— А це мене захистить? — запитав Лобсанґ, одягаючи шолом.

— Не дуже. Але якщо знайдуть твою голову, можливо, її зможуть розпізнати. Коли зайдемо в залу, нічого там не рухай.

Лобсанґ очікував побачити якусь склепінчасту величну споруду.

Про Залу Зволікаторів говорили так, ніби це було щось на кшталт величезного собору. Але наприкінці коридора він міг побачити лише пелену синього диму. І тільки коли його очі призвичаїлися до вируючої імли, він зміг розрізнити найближчий до нього циліндр.

Це був суцільний кам’яний стовп близько трьох метрів завширшки і шести метрів заввишки. Він так швидко крутився, що видавався якоюсь невиразною плямою. Повітря довкола нього мерехтіло сріблисто-синіми іскорками.

— Бачиш? Вони скидають! Сюди! Швидко!

Лобсанґ побіг за Лу-Тзе і побачив, що там були сотні… ні, тисячі циліндрів, деякі з яких сягали аж до вигнутого даху цієї печери.

Тут ще й досі були ченці, які бігли до колодязів і верталися