Том Вейнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Сицилії будівельна галузь платить 5 % мафії (з яких та лишає собі 3 %, а ще 2 % йдуть на хабарі політикам). Якщо угода про фіксовані ціни дозволяє фірмі значно підняти їх, то виплати того варті. (І здається, що справді варті. Дослідження корпорації RAND у 1980-х роках виявило, що мешканці Лонг-Айленду платили за вивезення сміття на 15 % більше, ніж за вільної конкуренції, а комерційні клієнти – більше аж на 50 %49.) Ці угоди були настільки міцні, що деякі фірми, які займалися сміттєвивезенням, навіть могли продавати й купувати «контракти» на обслуговування конкретних клієнтів або районів, зберігаючи за собою ексклюзивні права, гарантовані мафією. Ґамбетта і Ройтерс пишуть: «Придушення конкуренції – це блакитна мрія улаштованих підприємців. Мафія – один із небагатьох неурядових інститутів, який допомагає її здійснити». Виступаючи корисним гарантом корупційних угод між компаніями, ОЗУ набувають популярності в ділових колах і розширюють сегмент суспільства, зацікавлений у збереженні ролі мафії в бізнесі.

• • •

Світ мав би обурюватись огидною жорстокістю, до якої вдаються наркокартелі. Більшість так і робить. Але використовуючи тактику, запозичену в законного бізнесу, картелям вдалося заручилися достатньою підтримкою в кількох ключових районах і тим зменшити шанс на те, що на них донесуть і засудять. Вони пом’якшили свій імідж, даючи показні суми на благодійність і релігію. Вони прийшли в ті сфери громадських послуг, де держава зазнала невдачі; у бідних районах вони позиціонували себе як альтернативу законно обраній владі. Як гаранти корумпованих угод між фірмами вони налагодили зв’язки з діловим світом. Замовляючи рекламу, керуючи ЗМІ в інтернеті та залякуючи журналістів, вони забезпечили позитивне висвітлення своєї діяльності для громадськості.

Як можуть уряди поламати піар-машину картелів? Найпростіший спосіб підважити «благодійність» гангстерів – примножити зусилля держави в наданні основних соціальних послуг. Якби поліція та суди в охоплених насильством передмістях Мехіко належним чином виконували свою роботу, сімдесятирічна прибиральниця-кілерка Роза не мріяла б знайти замовного вбивцю. Якби влада Медельїна витрачала трохи більше на парки, басейни та клуби для юнацтва, то колумбійці спокійніше реагували б на роллердроми від Пабло Ескобара. Якби мексиканський уряд подбав про належні пенсії для літніх людей, ніхто не дивився б у руку найманцям Коротуна Ґусмана. І якби мексиканські банки здешевили кредити (вони визичають удвічі менше кредитів, ніж їхні колеги в Бразилії, і на дві третини менше, ніж у Чилі)50, домашні господарства і підприємці не брали б у борг у гангстерів. Коли аналітики кажуть про те, що наркокартелі захоплюють територію, де відчувається вакуум влади, вони мають на увазі територію, куди уряд не відрядив достатньо поліцейських або військових. Насправді ж проблема в іншому: тут уряд не подбав про соціальні послуги – від рекреації до вивезення сміття й мікрокредитування. Тобто що відповідальніша держава, то менше можливостей у гангстерів хизуватися своєю фальшивою «відповідальністю».

Як можна відібрати в картелів роль гаранта нелегальних угод? На відміну від інших послуг, саме цієї держава надати не може, бо цінові змови і змови на торгах, очевидно, незаконні. Свідчення з Сицилії та Нью-Йорка промовляють, що вплив мафії на ці галузі послабшав. Одна з причин – краще розслідування конкуренції. Бізнес зі збирання й переробки сміття в Нью-Йорку наразі перебуває під наглядом Комісії з питань чесності бізнесу, якій вдалося майже повністю очистити галузь від гангстерів (хоча в передмістях з ними ще не покінчено). Є також аспект глобалізації. Мафії нескладно фіксувати ціни для мірошників на Сицилії, але набагато важче братися за великі фірми деінде в Італії чи в інших частинах світу. Замість дрібних місцевих фірм з’являються великі ТНК, через що ускладнюється гарантування угод про фіксовані ціни.

Якщо ж ідеться про зведення нанівець піару картелів, то уряди можуть зробити дві речі. По-перше, владі слід зрозуміти тактику банд з calentar la plaza, що полягає в дестабілізації території іншого. Якщо з’являється реклама з погрозами чи показна гора трупів, уряд рефлекторно посилає підкріплення у те місце для підтримання миру. Це зрозуміло, але саме цього й домагаються злочинці. Тому урядові треба змінити схему врегулювання й надіслати підкріплення до міста, яким опікується конкурентний картель. Тоді спроба дестабілізувати територію ворожого картелю вдарить і по своїх, бо ударна сила підрозділів зачепить і терени заводія.

По-друге, хорошою відповіддю на зловісні піар-кампанії картелів буде захист журналістів. Звичайно, сказати простіше, ніж виконати. Один із помічників Феліпе Кальдерона, президента Мексики в 2006—2012 роках, поставився з сарказмом, почувши про це від мене:

– Що накажете робити? Дати кожному журналістові на півночі країни охоронця? – запитав він.

Звичайно ж, ні, але краще розслідування вбивств зупинятиме тих, хто зазіхає на життя репортерів, бо сьогодні в жодній такій справі не оголошено вирок. Країнам слід подбати про посилення покарань за вбивство журналіста, так само як покарання за вбивство поліцейського в багатьох країнах суворіше, ніж за вбивство пересічного громадянина. Новинарні ж організації можуть домовитися між собою друкувати репортажі на особливо чутливі теми в однаковій редакції, і така масовість дасть окремим журналістам захист.

Протягом певного часу в 1990-х роках колумбійські газети саме так і робили. Проте ця стратегія має вади: вона виключає конкуренцію, зменшує можливість виправляти помилки, а також з’являється небезпечна тенденція формування «офіційної» версії подій. Але це все ж краще, ніж повне мовчання, що нині спостерігається в гарячих точках під орудою картелів.

Нарешті, урядам заможних країн варто докласти більше зусиль до інформування покупців наркотиків про те, на що йдуть їхні гроші. Історично просвітницькі фільми про світ багатіїв зосереджувалися на шкоді здоров’ю від наркотиків. Через кілька десятиріч ефективність такої кампанії звелася нінащо, і це не дивно, бо шанси померти від передозу не такі вже й великі. Правда в тому, що, купуючи і вживаючи наркотики, ви можете себе й не вбити. Але через це може загинути хтось інший. Приміром, кокаїн виробляють і експортують лише наркокартелі, частиною бізнес-моделі яких є тортури і вбивства. («Чесна торгівля кокаїном», яку так активно почали рекламувати останнім часом дилери в інтернеті, – це фікція, див. розділ 8.) Купуєте кокаїн у Європі чи США – допомагаєте катувати до смерті якогось бідолаху в Рейносі. Люди повинні це знати. Запорука успіху картелів – у відмиванні свого іміджу, і мільйони споживачів щороку купують наркотики, не замислюючись над тим, що вони фінансують жахливі страждання.

Розділ 5. Офшори

Привілеї для бізнесу на Москітовому березі

Якби вас викинуло на суворий карибський берег Гондурасу, на захід від глушини, яку називають Москітовим берегом,