Жюль Верн - Париж двадцятого століття

— Із задоволенням! — зрадів Мішель.

— Гаразд, але ти дозволиш нам утрьох знайти вихід із ситуації, що склалася.

— Еге ж! Це мені до смаку! — погодився Мішель. — Тоді ми вже точно щось придумаємо!

— Гай-гай! — зітхнув Кенсоннас, хитаючи головою замість відповіді.

Наступного дня Кенсоннас рано-вранці вже сидів у газ-кебі; він заїхав за Мішелем, той чекав на нього; юнак вийшов з дому, скочив у машину, і водій рушив з місця; спостерігати за тим, як керують цим автомобілем без видимого, здавалося б, двигуна, було справжнім задоволенням; Кенсоннас віддавав явну перевагу цьому засобові пересування над залізницею.

Погода стояла чудова; газ-кеб їхав вулицями, що ледве прокинулись, вправно лавіруючи містом, легко долаючи підйоми та раз-по-раз розвиваючи бітумними шосе надзвичайну швидкість.

За двадцять хвилин вони вже зупинилися на вулиці Кайу. Кенсоннас розрахувався з водієм, і двоє друзів швидко опинилися перед помешканням дядька Гюгнена.

Той відчинив. Мішель кинувся дядькові в обійми, тоді відрекомендував йому свого друга.

Пан Гюгнен сердечно привітався з піаністом, усадив гостей до столу і запросив разом поснідати.

— Правду кажучи, дядечку, — мовив Мішель, — у мене є план.

— Про що ти, синку?

— Хочу на цілий день відвести вас за місто, на природу.

— На природу! — здивувався дядько. — Але природи вже немає, Мішелю!

— Це точно, — підтримав Гюгнена Кенсоннас, — де ти збираєшся її шукати?

— Здається, пан Кенсоннас поділяє мою думку, — сказав дядько.

— Цілком, пане Гюгнене.

— Розумієш, Мішелю, — продовжив дядько, — для мене природа — це не лише дерева, рослини, струмки та галявини: це перш за все повітря; а тепер і на відстані десяти льє від Парижа повітря немає! Ми заздрили повітрю Лондона, але завдяки десяти тисячам заводських труб, виробництву хімікатів, штучних добрив, горінню вугілля, токсичним газам та промисловим викидам ми створили повітря, гідне Великої Британії; тому мріяти подихати чимось чистим не варто, хіба що вирушити далеко, надто далеко для моїх старечих ніг! Повір мені: ліпше нам спокійно залишитися вдома, щільно зачинити вікна та якомога краще поснідати!

Сталося так, як того бажав дядько Гюгнен; сіли до столу, поїли, погомоніли про те про се; пан Гюгнен спостерігав за Кенсоннасом, який, не втримавшись, сказав йому за десертом:

— Скажу вам щиро, пане Гюгнене, ваше добре і чесне обличчя так тішить очі у цей час похмурих фізіономій; дозвольте потиснути вам руку.

— Пане Кенсоннасе, я знайомий із вами вже давно; мій хлопчик часто про вас розповідав; я знаю, що ви з наших, і я вдячний Мішелеві за такий приємний візит; він добре зробив, що привів вас із собою.

— Еге ж! Скажіть ліпше, що це я його привів, і ви матимете рацію.

— Мішелю! Що сталося, що тебе повинні приводити до дядька?

— Пане Гюгнене, — продовжував Кенсоннас, — приводити — це м’яко сказано, скорше вже волокти.

— О, Кенсоннас — саме перебільшення!

— Але все ж таки... — мовив дядько.

— Пане Гюгнене, — вів далі піаніст, — уважно на нас подивіться.

— Я дивлюся на вас, панове.

— Мішелю, покрутись-но, щоб твій дядько міг розгледіти нас з усіх боків.

— Дозвольте дізнатись про причину такої вистави? — поцікавився Мішель.

— Пане Гюгнене, чи не здається вам, що в нас є щось від людей, яких нещодавно виставили за двері?

— Виставили за двері!

— О, так! І виставили так, як більше вже не виставляють.

— Що сталося? Невже якесь нещастя?

— Щастя! — скрикнув Мішель.

— Дитя! — мовив Кенсоннас, стенувши плечима. — Пане Гюгнене, ми залишилися просто на вулиці, точніше — на бітумі Парижа!

— Чи це можливо?

— Так, дядьку, — підтвердив Мішель.

— Що ж, врешті, трапилось?

— А от що, пане Гюгнене.

Отож Кенсоннас почав оповідати сумну пригоду друзів; його особлива манера розповідати й дивитися на події і, хай би там як, його рясне філософствування викликало у дядька Гюгнена мимовільну посмішку.

— Однак сміятися тут нема з чого, — мовив він.

— І плакати теж, — додав Мішель.

— Що з вами буде?

— Краще думати не про мене, а про дитя, — завважив Кенсоннас.

— А ще краще, — попрохав юнак, — говорити так, ніби мене тут немає.

— Ситуація склалася така, — вів далі Кенсоннас. — З огляду на те, що хлопець не може бути ані фінансистом, ані комерсантом, ані підприємцем, — як він виживе на цьому світі?

— У цьому й полягає питання, — погодився дядько. — І воно вкрай складне; щойно ви перерахували, пане, три єдині сучасні професії; інших я не знаю, хіба що стати...

— Власником, — продовжив піаніст думку Гюгнена.

— Точно!

— Власником! — вибухнув сміхом Мішель.

— Саме так! Він ще кепкує! — вигукнув Кенсоннас. — І з непробачною легковажністю ставиться до цього прибуткового та почесного заняття! Бідахо, ти колись замислювався над тим, що означає слово «власник»? Але ж, сину мій, за цим словом ховається неймовірне! Тільки задумайся про те, що проста смертна людина, як ти, з плоті і крові, народжена такою ж простою смертною жінкою, володіє ділянкою земної кулі! Що ця ділянка земної кулі належить йому по праву, так само, як і голова, а інколи й більше! Що ніхто, навіть Господь Бог, не може відняти у нього цієї ділянки земної кулі, яку він передасть своїм спадкоємцям! Що він має право цю ділянку землі копати, перекопувати, забудовувати, як йому заманеться! Що повітря, яке її огортає, вода, що її живить, — усе це його! Що він може спалити своє дерево, випити свої струмочки, з’їсти свою травичку, якщо це йому до смаку! Що кожного дня він думає: часточка цієї землі, що її створив Господь у перший день творення, належить мені; ця площа півкулі — моя, моя власна, з шести тисячами туазів придатного для дихання повітря, що над нею, з півтораста тисячами льє земної кори, що під нею! Що, зрештою, ця людина — власник території до самого ядра земної кулі, і володіння ці обмежені тільки володіннями співвласника з іншого її боку! Але якщо тобі так смішно, моє гідне співчуття дитя, це означає, що ти ніколи не підраховував, що людина, яка володіє одним-єдиним гектаром землі, насправді є господарем, абсолютно повноправним, зауваж, господарем, конуса, що містить у