Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

Звісно, клас музики. Я ж теж ходив сюди до початкової школи, я добре знаю, що за цими дверима. Я обережно прочиняю їх, розумію, що через свою цікавість потраплю колись до пекла, але не можу стриматися. Перше, що кидається мені в очі, це хмара рудих кучерів. Опта? Що вона тут робить?

Побачивши мене, дівчина ніяковіє.

— А ти що тут робиш?

— Я був у Віки на зборах, а от ти? Прокралася сюди й псуєш державне майно?

— Щось типу того. Як бачиш, бринькаю потроху. Тут гарна акустика. А моя вчителька музики тут працює, ти, певно, знаєш її з перших класів.

Наша школа — так звана комплексна. Тут розташована і гімназія, і початкова школа, початкова займає два перші поверхи, гімназія — останній. Опта ходила до іншої початкової, а я все життя в цій в’язниці. Але Салата викладає лише в початковій. Шкода, зараз музики нас навчає нудна Яросінська. Власне не стільки навчає, скільки перебуває в готовності підвестися й вийти із дзвінком, щойно урок закінчиться.

— Тебе Салацька вчить?

— Так. Але це збіг обставин. Я давно ходжу в Будинок культури на заняття до неї. Ну, вона й запропонувала мені користатися класом раз на тиждень. Це зовсім інакше, ніж удома. Окрім того… я готуюся до конкурсу. Є такий конкурс бардівської пісні в Будинку культури на Ловицькій… Вона мене на нього записала. Насправді це через два тижні. І я трохи боюся.

— Чому?

— Не знаю. Я не настільки добре граю, а співаю ще гірше.

— Ну, але якщо вона тебе записала…

— Когось треба було. Окрім того, їй подобається, що я граю.

— А що ти граєш?

— Не сміятимешся?

— Абсолютно.

— Моя мама обожнювала «Бітлз». Мак-Картні, Ленон, усі їхні пісні. Я із цим зростала.

— Ти співаєш «Бітлз»? Їм же сто років!

— І, на жаль, саме тому вони добрі. А ти що слухаєш?

— Ну, я не знаю… Різне. Казика люблю. «Леді Панк», «Громадянина Г.Ц.»… Хіп-хоп ще люблю… але теж досить старий…

— Оце справжній антикваріат, — каже вона й сміється. — Чи ми з тобою не прибацані?

— Бо?

— Прибацані бо, чи прибацані, тому що?

— І те, і те.

— Ми прибацані, бо слухаємо музику покоління наших батьків, і тому що наше покоління не в змозі створити нічого цікавого.

— А Емінем?

— Навіть Емінемові вже сорок років…

— Жартуєш?

— Ні, цілком серйозно. Наша епоха інвестує в комп’ютери, а не в музику… Так чи сяк…

— Ти співаєш англійською? — перебиваю.

— У тім то й річ, що ні. Це довга історія. Бо хоч «Бітлз» і були дуже відомими, хороших польських версій їхніх пісень ніколи не існувало. Дивно, еге ж?

— Може, всі воліли слухати в оригіналі. Не забувай, що тоді було модно вчити англійську.

— Звичайно. Я розумію, про що вони співають, але не про це мова. Ти знаєш російських бардів, наприклад: Висоцького, Окуджаву?

— Чув…

Ох, здається, я знаю, чим займатимуся наступні кілька тижнів. Розширенням горизонтів. Чорт, ця дівчина мене вразила.

— Ну, бо колись усі знали російську, і все-таки є чудові польські переклади цих пісень, і їх часто виконували польською. Як і Коєна… Але не Леннона. Зайди на Ютуб і подивися, що народ робить із піснями «Бітлз». Серйозно, кара небесна мала б на них упасти. Хоч іноді можна натрапити на щось цікаве, але переважно від цього вуха в’януть.

— Може, немає гарних перекладів…

— Це теж. Але це залежить від пісень. Деякі перекладав Станіслав Бараньчак, і вони чудові, не завжди дослівні, але вражають. Тільки не завжди співаються. Іноді я їх трохи змінюю, щоб був кращий ритм. А деякі перекладаю сама.

— Що ти співала, коли я прийшов?

— «Eleanor Rigby» Пола Мак-Картні. Знаєш?

Хитаю головою.

— Боюсь, що моє знання «Бітлз» обмежується «Yesterday»..

— Ця моя улюблена. Насправді, це переклад Бараньчака, лише трошки змінений.

— Заспіваєш мені?

— Це буде нелегко, але нехай. Якщо я хочу зіграти це на конкурсі, то мушу трошки порепетирувати перед публікою, правда?

Опта починає грати.

І виглядає це так: я знаю, що вона грає не дуже добре. Перебирає медіатором, якось їй виходить, це не бозна-які складні акорди. Два нараз даються їй важко. Але це все неважливо, бо вона просто геніальна. Або ця пісня геніальна. Не знаю, але пожадливо слухаю.

Елеонор Рігбі,[3] після вінчання у церкві знов рис позбира, живе у мріях. Біля віконця з печаллю в очах поглядає на двері вона, може хто ввійде… Всі ви, хто самотній, з яких ви берегів? Всі ви, хто самотній, чом світ вас незлюбив? Пастор Маккензі, проповідь пише, яку жоден з нас не почує, живемо всує. Він все працює, штопає темної ночі шкарпетки свої, свій час цінує. Всі ви, хто самотній, з яких ви берегів? Всі ви, хто самотній, чом світ вас незлюбив? Елеонор Рігбі,