Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

зрештою, першим уроком радянської історії. Сам Ленін під час Першої світової війни виконував роль секретної зброї німців; сама більшовицька революція стала побічним ефектом німецької зовнішньої політики у 1917 році. Двадцять років потому Сталін побоювався, що опоненти всередині країни скористаються наближенням війни, щоб зруйнувати його режим. Троцький жив на еміграції, достоту як Ленін у 1917 році. Під час війни Троцький міг повернутися й зібрати своїх прихильників, так само як Ленін двадцять років тому[130].

У 1937 році Сталін не мав суттєвої політичної опозиції в радянській компартії, але схоже, що це його переконало в одному — вороги добре опанували конспірацію. Так само як у розпал голоду він знову заявляв, що найнебезпечніші вороги прикидаються безневинними й відданими. Всіх ворогів, навіть невидимих, слід викрити і знищити. 7 листопада 1937 року, у двадцяту річницю більшовицької революції (і п’яті роковини самогубства дружини), Сталін підняв тост: «Ми безжально знищимо всіх, хто на ділі або в думках — так, у думках — загрожує єдності соціалістичної держави. За повне знищення всіх ворогів, і їх самих, і їхньої рідні!»[131].

На відміну від Гітлера, Сталін мав інструмент реалізації такої політики — службу державної безпеки, колись вона називалася ЧК (Чрезвычайная комиссия) і ОҐПУ (Объединенное главное политическое управление), тепер НКВД (Народный комиссариат внутренних дел). Служба безпеки постала в ході самої більшовицької революції, тоді її називали ЧК. На початку її місія полягала радше в політиці, аніж у захисті правопорядку: знищення ворогів революції. Після створення СРСР ЧК (ОҐПУ, НКВД) перетворилася на потужний орган державної безпеки, який стежив за дотриманням радянського законодавства. У виняткових ситуаціях, як-от кампанія колективізації у 1930 році, звичайні юридичні процедури припиняли свою дію, і офіцери ОҐПУ, які очолювали трійки, виступали одночасно в ролі суддів, присяжних і судових виконавців. Це було повернення до революційних традицій ЧК і виправдовувалося революційною ситуацією — побудовою соціалізму або загрозою соціалізму. Щоби мати змогу нищити своїх ворогів у другій половині 1930-х років, Сталін потребував, щоб НКВД визнало факт певної кризи, яка виправдовувала б надзвичайні заходи[132].

Нагоду утвердити контроль за НКВД дало Сталіну одне драматичне вбивство. У грудні 1934 року в Ленінграді застрелили одного з найближчих соратників Сталіна Сергія Кірова. Сталін скористався убивством Кірова так само, як Гітлер використав підпал рейхстагу минулого року. Він звинуватив у цьому злочині внутрішніх ворогів і заявив, що вони планують інші терористичні акти проти радянського керівництва. Убивцю, Леоніда Ніколаєва, затримали у той же день, але просте розслідування Сталіна не задовольнило. Він проштовхнув спеціальний закон, який дозволяв прискорену розправу з «терористами». Наголошуючи на загрозі тероризму, Сталін заявив, що колишнє ліве крило політбюро замислило замах на радянське керівництво з метою повалити радянську владу[133].

Те, як Сталін інтерпретував ленінградське вбивство, стало прямим викликом органам радянського правопорядку. Він не вважав, що НКВД доволі часто приймав рішення, не маючи достатніх доказів. Коли голова НКВД Генрих Ягода наважився розпитати про Сталіна, йому порадили остерігатися, щоб не «отримати по шапці». Сталін знайшов довірену людину, Ніколая Єжова, який охоче поширював сталінську версію подій. Єжов, невисокий чоловік родом з польсько-литовського прикордоння, прославився фразою про те, що опозиція — синонім тероризму. У лютому 1935 року він очолював «контрольну комісію», яка збирала для політбюро компромат на членів ЦК. Сталін і Єжов підкріплювали один в одного переконання в існуванні повсюдних змов. Сталін цілковито покладався на Єжова, аж до того, що в рідкісні моменти емоційної близькості турбувався про його здоров’я. Єжов спершу став заступником Ягоди, а тоді й наступником. У вересні 1936 року його призначили наркомом внутрішніх справ, він очолив НКВД. Ягоду перевели на іншу посаду, а через два роки розстріляли[134].

У серпні 1936 року Єжов почав висувати колишнім опонентам Сталіна фантастичні звинувачення і влаштовувати відкриті показові процеси. Зізнання відомих людей привернули увагу світу. 19–24 серпня відбувався суд над Львом Каменевим і Григорієм Зинов’євим, колишніми союзниками Троцького й опонентами Сталіна. Вони зізналися в терористичній змові з метою вбити Сталіна, разом з чотирнадцятьма іншими особами їх засудили до смерті й розстріляли. Старих більшовиків на допитах принижували й били, на суді вони просто озвучили слова чужого сценарію. Але їхні зізнання, яким повірила маса людей, витворили щось на кшталт альтернативної історії Радянського Союзу, в якій Сталін завжди мав рацію. У майбутніх показових процесах Сталін навіть повернувся до випробуваної в кінці 1920-х років комбінації: розібравшись із колишніми лівими опонентами Каменевим і Зинов’євим, він повернувся проти колишнього правого опонента Ніколая Бухаріна. У 1928 році, ще коли дискусія була можливою, Бухарін погрожував оголосити Сталіна організатором голоду. І хоч погрозу не здійснив, все одно загинув. Зачинщиком змови оголосили Троцького, який не міг постати перед судом, бо жив за кордоном. Заголовок «Правди» від 22 серпня 1936 року прямо вказував на зв’язок між ними: «Троцький-Зинов’єв-Каменєв-Ґестапо». Чи справді три старі більшовики, люди, які створили Радянський Союз, могли бути агентами капіталістичних держав? Чи були ці три комуністи єврейського походження агентами спецслужб нацистської Німеччини? Звісно, ні — але ці звинувачення сприйняли всерйоз навіть за межами Радянського Союзу[135].

Для багатьох європейців і американців ці показові процеси видавалися просто судом, а зізнання були надійним доказом вини. Деякі оглядачі, які симпатизували Радянському Союзу, вбачали в них позитивну тенденцію: британській соціалістці Беатрис Веб, наприклад, сподобалося, що Сталін «відрізав суху гілку». Інші симпатики СРСР притамували сумніви, керуючись тією логікою, що СРСР — ворог нацистської Німеччини, а тому становить надію цивілізації. До 1936 року європейська громадська думка так поляризувалася, що стало справді непросто критикувати радянський режим і не видатися прихильником фашизму й Гітлера. Націонал-соціалізм і народні фронти сповідували достоту однакову бінарну логіку: Гітлер називав своїх ворогів «марксистами», а Сталін своїх «фашистами». Обидві сторони однаково вважали, що третього не дано[136].

Сталін підвищив Єжова саме тоді, коли вирішив втрутитися в іспанські справи; показові процеси і народні фронти належали, з його погляду, до речей одного порядку. Народні фронти давали змогу визначати друзів і ворогів — за умови, звісно, зміни генеральної лінії Москви. Для Сталіна іспанська громадянська війна була водночас битвою з озброєним фашизмом в Іспанії та його закордонними прихильниками і боротьбою з лівою опозицію та внутрішніми ворогами в СРСР. Він вважав, що іспанський уряд слабкий, бо нездатний знайти і знищити шпигунів та зрадників. Радянський Союз був водночас державою і певною візією,