Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Він в такій самій пастці, як я, дорогенька. І не має впливу на широкий світ. Він прикований до того місця, де я повинен був відродитися як бог. Йому недостатньо відправити посіпак у світ – він прагне бути вільним так палко, що тільки немічний може його зрозуміти.

-- А, гадаю, я трохи його розумію.

Я прагнула тільки одного – повернутися додому. Бути вільною від цього тисячолітнього сплетіння інтриг, божевілля і одержимості. Вони не мали зі мною нічого спільного. Тільки боги знали, як я в це вляпалася.

-- Несповідимі шляхи богів, -- сказав старий, немов прочитавши мої думки. – Але для мене очевидно, що ти тут з якоюсь метою, і то вкрай важливою. Я твердо переконаний, що це має щось спільного з Королем Тіней. Тебе обрало Полум‘я.

-- Що саме це означає? Я сита цими таємницями по горло. Скажи мені.

-- Якщо я ребро монети, то Полум‘я і Король Тіней – протилежні сторони. Все що в мені було доброго перейшло до Полум‘я, а все погане – до Тіні. Полум‘я намагається прогнати темряву. Тінь прагне поглинути світло. Полум‘я обрало тебе своїм інструментом.

Я засміялася.

-- Може я не хочу бути нічиїм інструментом. Нікому це в голову не прийшло?

-- Знаряддя не обирає, яка рука його триматиме, чи як його будуть використовувати.

-- Я нічиє не знаряддя, старий. Ні, якщо я зможу щось вдіяти.

Він мовчав, тільки не зводив з мене своїх блискучих очей.

-- Є ще щось, що я повинна знати? Як Полум‘я збирається знищити Короля Тіней?

-- Я не знаю їхніх думок, тільки загальні плани.

-- Тоді, думаю, мені краще звернутися до першоджерела.

Я почала пробиратися серед трупів до виходу.

-- Що ти збираєшся робити, дорогенька? – Вигукнув він, коли я відчинила двері.

-- Те, що в мене виходить найкраще. Виживати. І я тобі не дорогенька.

Він засміявся.

-- Ще одне, злодійко. Ти зіграла в мою гру і за це я винагороджу тебе невеличкою додатковою інформацією: я не змушував Атагос зраджувати брата. Це вона звернулася до мене. Цікаво, які загадки ти зможеш розгадати з допомогою цієї подробиці?

Його сміх переслідував мене, коли я вийшла з кімнати.

Полум‘я чекало на мене біля підніжжя сходів. Я крокувала до нього, по дорозі готуючись випустити на нього зливу грубих слів. Перш ніж я почала, воно приголомшило мене власними словами.

Король Тіней починає напад. Потрібно поспішати. Воно полетіло вгору по сходах, я помчала за ним.

-- Ти казало, що це місце безпечне! – важко дихала я.

Я казало, що звідси можна втекти, в певному сенсі. І дійсно можна.

-- Тоді чому ти дозволило нам заспокоїтися? Ми з Хольгреном могли бути вже далеко звідси.

Ти будеш в безпеці тільки якщо знищиш Короля Тіней. Тільки ти можеш це зробити. І тобі потрібно було побачити те, що ти щойно побачила і поговорити з тим, з ким ти щойно поговорила.

Ми вийшли по сходах нагору і Полум‘я поплило по коридору, який, зрештою, привів нас у великий зал з розбитим дахом.

-- Король Тіней? Це твій ворог, -- сказала я. – Ти його і нищ. Я не просилася бути героєм.

Саме тому ти й підходиш. Мерщій.

Я відчула під ногами легеньке тремтіння. Зі стін і стелі почав сипатися дрібний пил. Ми завернули за ще один кут і попереду, десь в дванадцяти метрах над кам‘яною підлогою, знаходився отвір у великий зал.

-- Хто це? Нападники?

Ні. Значно гірше. Це – Посланець, істота з іншої Епохи, яку Король Тіней знайшов і зробив своїм союзником. Якщо буде потрібно, він зрівняє ці зали з землею, поки не знайде те, що шукає.

Я підбігла до виходу і виглянула. Спочатку я не побачила нічого, крім кам‘яних стін, покручених сходів і уламків. Від моєї позиції вниз до підлоги вели дві пари сходів, вони тулилися до стіни по обидва боки від виходу. Далеко зліва були масивні, чорні подвійні двері, справа, ближче до мене, гора уламків. Нічого особливого, подумала я, поки не глянула вгору.

Через отвір заповзали десятки велетенських, чорнильних щупалець, вони навпомацки рухалися вздовж стін і купи уламків. Найкоротше було в чотири, а то й п‘ять разів більше за мене. Якщо тінь може перетворитися в плоть, то саме так вони утворилися. Від цього видовища в мене мурашки забігали по шкірі. Не можу цього пояснити, але я знала, що дивлюся на абсолютне зло.

Істота, до якої були прикріплені ці щупальця, почала протискатися в отвір.

Слуга Короля Тіней, сказало Полум‘я в той час, як монстр повільно заповзав у великий зал, але не невільник, як тіньовики. З часом він випустить на світ гірші речі. Ти допоможеш мені знищити його.

Я ледь чула його слова. Всю мою увагу поглинало чудовисько, що просувалося всередину. Його тіло було десь тридцять метрів довжиною, а тонкі ноги з багатьма суглобами – вдвічі довшими. Тіньові щупальця, які я побачила першими, виростали з його голови, яка була довгою, приплюснутою і тьмяно сяяла в світлі зірок. Його щелепи були довші за мене, срібні зуби в два ряди. Довгий, чорний язик ляскав батогом і кидався туди-сюди, торкаючись, пробуючи на смак. Спочатку я прийняла його за найкоротше щупальце. Очі були димчастими, чорними сферами, що пожирали світло.

Але найгіршим було його тіло. Те, що я спочатку прийняла за пухлини, якими була вкрита його тіниста шкіра, виявилося зовсім не пухлинами. Розкиданими нерівно вздовж його торса були сотні спотворених облич. Коли я глянула на них, то зрозуміла, що всі вони рухалися, кричали в мовчазній агонії. Поки я дивилася, одне з облич розпухло, роздулося і