Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

ж підскочила, прокинувшись від глибокого сну. Її очі були широко розплющені, але ще трохи затьмарені. Вона оголила свої пожовтілі зуби.

«Залишайся внизу, Артемісе, — подумки благала Холлі. — Залишайся в тунелі».

Але дарма. Артеміс видерся на поверхню, насилу виконуючи простий підйом. Тунель часу не дав йому ніякої спритності. Артеміс часто говорив, що фізич­на робота не для нього.

Капітан узяла комунікатор.

— Витягни Мульча звідти, Арті, — крикнула во­на. — І зараз же повертайся вниз.

Але було занадто пізно. Горила вирішила, що ці новоприбулі були загрозою, яку треба подолати. Вона викотилась зі свого гнізда, зробленого з листя і кори, і приземлилась на кісточки пальців з такою силою, що ніби хвиля прокотилась по її тілу.

Холлі ввімкнула захисний екран і побігла, зали­шаючи за собою сріблясті сліди пасом, які осипались з її перуки.

Горила кинулась в бій, схопила здивованого Ар­теміса за плечі і заревіла йому в обличчя, відкинув­ши голову і роззявивши свою пащу, схожу на ведме­жий капкан.

Капітан уже була біля входу. Вона вихопила омні­тул з кишені і приставила дуло пістолета до замка. Холлі спостерігала за сценою в клітці, поки чекала, коли інструмент спрацює.

Мульч тепер підвівся на лікті, струшуючи запамо­рочену голову. Йому б знадобилось ще декілька хви­лин, перш ніж він зміг би надати допомогу, якщо

гном узагалі зволів би допомагати незнайомій люди­ні. У будь-якому разі, це було неважливо: Артеміс не міг чекати більше ані хвилини.

Омнітул подав звуковий сигнал, і двері клітки відчинились. Вузький прохід тягнувся від пішохід­ної доріжки, перетинаючи рів і упираючись у жоло­би навколо житлового приміщення.

Ельфійка пішла вперед без коливання, розмаху­ючи руками, голосно викрикуючи, аби привернути до себе увагу.

Горила важко дихала і фиркала, притискаючи Ар­теміса ближче до своїх грудей — ніби попереджала Холлі триматися подалі. Голова Артеміса безвільно звалилася на плечі, а його очі були наполовину за­плющені.

Холлі зупинилася за три метри від тварини, опустив­ши зброю і пильно вдивляючись. Дружня позиція.

Горила зробила декілька випадів, наближаючись до ельфійки на відстань у півметра, а потім з презир­ством повертаючись до неї спиною, увесь час рохка­ючи, виючи, і притискаючи Артеміса до грудей. Во­лосся Артеміса було відкинуто назад і залите кров’ю, темно-червона струминка сочилася з його лівого ока. Одна рука була зламана, і кров промочила рукав його тренувального костюма.

Капітан була приголомшена і збентежена. Їй хоті­лося закричати і втекти. Її друг був поранений, мож­ливо навіть мертвий.

«Візьми себе в руки! — сказала вона собі. — Ти до­росліша, ніж здаєшся».

Однією з магічних привілей було вміння розмов­ляти різними мовами, і це дало можливість хоча б на елементарному рівні розуміти деякі набагато більш складніші мови тварин. Вона б ніколи не обговорю­вала глобальне потепління з дельфіном, але вона знала достатньо для простого спілкування.

У випадку з горилами це була більше мова тіла, аніж фактичні розмови. Холлі сіла навпочіпки, зі­гнула лікті, уперлась кісточками пальців у землю, а хребет вигнула вперед. Це було дружнє положен­ня. Потім вона склала губи трубочкою і прокри­чала кілька разів: — Небезпека! Небезпека вже поруч!

Горила уважно подивилась на Холлі, вражена тим, що ця істота розмовляла її рідною мовою. Вона відчувала обман, але не була впевнена, що за ним хо­вається. А коли в чомусь сумніваєшся — бий себе У груди.

Горила впустила Артеміса, стала на задні лапи, і почала бити себе у груди долонями. Було ясно, що вона хотіла сказати: — Я тут король! Не жартуй зі мною.

Вочевидь, це було б мудрим рішенням, але Холлі не мала такого вибору.

Вона кинулася вперед, постійно випускаючи якісь дивні страхітливі хрипи, а потім, усупереч порадам

кожного експерта дикої природи, який коли-небудь тримав стедікам, вона подивилась прямо в очі тва­рини.

— Леопард! — закричала вона, і в її голосі почу­лися магічні нотки гіпнозу. — Леопард!

Лють горили змінилась на безглузду зніяковілість, яку, у свою чергу, змінив страх.

— Леопард! — завивала ельфійка. — Піднімайся швидше!

Пересуваючись менш витончено, ніж завжди, го­рила пошкутильгала до задньої частини клітки, ру­хаючись начебто під водою, зачарована гіпнозом. Уже за мить тварина зникла у темному закутку її штучного середовища проживання, залишаючи по собі слід від зламаних верхівок дерев та прим’ятої трави.

Зверху іноді долітало сповнене страху бурмо­тання.

Можливо, пізніше Холлі почуватиме себе погано через те, що загіпнотизувала бідолашну тварину, але зараз зовсім не було часу на почуття провини. Арте­міс був важко поранений, можливо, навіть смер­тельно.

Горила відкинула Артеміса так, ніби це був ске­лет. І він усе ще лежав там, зовсім як неживий.

«Ні, не думай так».

Холлі кинулась до друга, останні кілька метрів проїхавши на колінах.

«Він уже далеко. Занадто далеко».

Обличчя Артеміса було блідим. Його довге темне волосся злиплось від крові, а білки очей здавалися схожими на два півмісяця, прикриті повіками.

— Мама, — видихнув він.

Капітан простягнула вперед свої руки, іскорки магії вже мерехтіли на кінчиках її пальців, схожі на крихітні сонячні спалахи.

Вона завмерла, перш ніж магія оплутала тіло Ар­теміса.

«А раптом я і його заражу спеллтропією?»

Артеміс слабо поворухнувся, і Холлі почула, як скриплять зламані кістки. На його губах тепер теж була кров.

«Він помре, якщо я не допоможу. Я мушу дати йому шанс».

Її руки тремтіли, а очі затьмарювались сльозами.

«Зберися. Ти — професіонал».

Капітан Шорт не почувала себе професіоналом. У глибині душі вона була маленькою дівчинкою.

«Твоє тіло грається з твоїм розумом. Не звертай на це увагу».

Холлі ніжно обхопила руками обличчя Артеміса. — Зцілись, — прошепотіла вона, майже ридаючи. Чарівні іскри застрибали, як відв’язані собаки, занурюючись у пори Артеміса, зв’язуючи кістки, виліковуючи шкіру, зупиняючи внутрішню крово­течу.

Раптовий перехід від переддвер’я смерті до оду­жання і бадьорості став дуже складним випробуван­ням для Артеміса. Він тремтів і брикався, його зуби клацали, волосся завивалося в електричному ореолі.

— Давай, Артемісе, — сказала Холлі, схиляючись над ним як на похороні. — Прокидайся.

Упродовж декількох секунд нічого не відбувало­ся. Артеміс був схожий на живий труп, але він за­вжди мав такий вигляд. Потім його різнокольорові очі розплющились, повіки затремтіли, як крила ко­лібрі — його система перезавантажувалася. Він каш­ляв і здригався, згинаючи пальці рук і ніг.

— Холлі, — сказав він, коли його погляд прояс­нився. Його посмішка була щирою і вдячною. — Ти знову врятувала мене.

Холлі сміялася і плакала водночас, і її сльози кра­пали на груди Артеміса.

— Звичайно, я врятувала тебе, — сказала вона. — Як же я без тебе. —