Стівен Кінг - Мертва зона

Через чотири дні після відставки Ніксона Герб Сміт упав у фундаментну яму будинку, котрий будував у Ґреї, приземлився на тачку й зламав ногу. Кістка зросталася довго, і нога вже ніколи по-справжньому не стала надійною. Він шкутильгав, а у вологі дні почав спиратися на палицю. Вера молилася за нього й наполягала, щоб він обмотав навколо ноги хустку, котру особисто благословив преподобний Фредді Колтсмор із Бессемера, що в Алабамі, – щоночі перед сном. Ціна Благої Хустки Колтсмора (як її називав Герб), становила 35 доларів. Він не помітив від неї жодної користі.

У середині жовтня, скоро після того, як Джеральд Форд помилував експрезидента, Вера впевнилася, що світ знову має закінчитися. Герб ледве встиг вчасно усвідомити, що вона задумала – намірилася віддати скільки в них було готівки й заощаджень, котрі вони встигли накопичити наново після аварії Джонні, Американському товариству Останніх Часів. Вона намагалася виставити на продаж будинок і домовилася з благодійниками з «Ґудвілл», котрі мали за два дні прислати фургон, щоб забрати всі меблі. Герб дізнався про все, коли ріелтор зателефонував йому спитати, чи буде їм зручно, якщо потенційний покупець прийде оглянути будинок по обіді.

Він уперше насправді втратив самовладання з Верою.

– На Бога, що ти собі надумала? – заревів він, витягнувши з неї останні часточки неймовірної історії.

Вони були у вітальні. Він щойно договорив по телефону з «Ґудвілл», сказавши їм, щоб вони й не думали присилати фургони. Дощ лив за вікном монотонними сірими потоками.

– Не хули імені Спасителя, Герберте. Не…

– Закрий рота! Закрий рота! Ти втомила мене своїми теревенями про те лайно!

Вона злякано втягнула повітря.

Він підкульгав до неї, ціпок у його руках вистукував контрапункти об підлогу. Вона трохи відсахнулася на своєму стільці й дивилася на нього вгору з таким милим мученицьким виразом обличчя, що йому захотілося, прости Господи, гахнути її разок по голові оцією клятою ковінькою.

– Ти не настільки здуріла, щоб не розуміти, що робиш, – сказав він. – Ти не можеш цим виправдовуватися. Ти тихцем орудувала за моєю спиною, Веро. Ти…

– Ні! Це неправда! Я нічого такого…

– Ще й як правда! – гаркнув він. – Так от, слухай сюди, Веро. Тут я проводжу межу. Молися скільки захочеш. Молитви безкоштовні. Пиши листи скільки захочеш, марки й досі коштують тринадцять центів. Якщо хочеш обливатися дешевими гімняними брехнями, котрі розказують оті алілуйщики. Якщо хочеш і далі жити з тією маячнею й вигадками – живи. Але я цього не робитиму. Пам’ятай про це. Ти зрозуміла?

– Господи-Боже-що-єси-на-небеси…

– Ти зрозуміла мене?

– Ти думаєш, що я навіжена? – закричала вона на нього, і її обличчя жахливо скривилося й стислося. Вона кинулася в ревучі, огидні сльози повної поразки і втрати ілюзій.

– Ні, – сказав він тихіше. – Ще ні. Але, можливо, настав час маленької прямої розмови, Веро, і правда така: я вважаю, що ти зовсім утратиш глузд, якщо не вирвешся з усього цього й не почнеш бачити реальність.

– От побачиш, – сказала вона крізь сльози. – Побачиш. Господь знає правду, але чекає.

– Аби ти тільки розуміла, що йому не потрібні наші меблі, поки він чекає, – хмуро сказав Герб. – Аби тільки це було тобі ясно.

– Це ж Останні Часи! – сказала вона йому. – Настає година Апокаліпсису.

– Та невже? Приклади до цього п’ятнадцять центів, і зможеш купити собі чашку кави, Веро.

Надворі мірно лив дощ. Того року Гербу виповнилося п’ятдесят два, Вері – п’ятдесят один, а Сарі Гезлетт – двадцять сім.

Джонні пролежав у комі чотири роки.

Дитина народилася в ніч Гелловіну. Сарині пологи тривали дев’ять годин. Їй давали понюхати газу, коли треба, і на одному з етапів потуг вона усвідомила, що лежить із Джонні в одній лікарні. Вона раз за разом кликала його на ім’я. Надалі вона про це ледве пам’ятала і ніколи не розповідала Волту. Думала, що це могло їй наснитися.

Народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Гезлетт. Вони з матір’ю за три дні приїхали додому, і після вихідних до Дня Подяки Сара вже знову вчителювала. Волт отримав хорошу роботу в бенґорській юридичній фірмі, і якби все пішло добре, вони запланували, щоб Сара покинула викладання в червні 1975 року. Вона не була дуже впевнена, що хотіла цього. Їй почало подобатися.

Першого дня 1975 року двоє хлопчаків, Чарлі Нортон і Норм Ловсон, обоє з Отісфілда, що в Мейні, грали в сніжки у дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, а Норму – дев’ять. День був мрячний.

Відчуваючи, що гра закінчується – уже був майже час обідати, – Норм атакував Чарлі, засипавши того градом сніжок. Чарлі, що пригинався й реготав, мусив спочатку відступити, а тоді показати спину й побігти, перестрибнувши низьку кам’яну кладку, що відділяла задній двір Нортонів від лісу. Він помчав стежкою, що вела до струмка Стріммера. Норм поцілив у рухому мішень, смачно, в самий капюшон.

А тоді Чарлі зник.

Норм перестрибнув через кладку й мить постояв, дивлячись у засніжений ліс та слухаючи крапання талої води з беріз, сосен та ялин.

– Вертайся, курча! – гукнув Норм і видав кілька кудкудакань.

Чарлі не озвався. Ані знаку від нього не було, але стежка круто спускалася до струмка. Норм знову кудкудакнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. То були ліси Чарлі, а не його. Територія Чарлі. Норм любив добряче покидатися сніжками, поки перемагав, але йому не дуже хотілося спускатися туди, якщо Чарлі заліг там на нього в засідці з кількома міцно зліпленими мокрими сніжками.

Проте він пройшов кілька кроків стежкою, коли знизу долетів високий задиханий крик.

Норм Ловсон похолов, як сніг, у якому стояли його зелені гумові чоботи. Крик почувся знову – такий високий, що його ледве було чутно.

«Бабця в капцях, та він же там упав у струмок», – подумав Норм, і ця думка порушила його наляканий параліч. Він побіг стежкою, ковзаючи та їдучи, раз навіть упавши на корму. Пульс гримів у вухах. Подумки він уже побачив, як виловлює Чарлі зі струмка якраз перед тим, як той устиг зануритися втретє, після чого про його геройський вчинок напишуть у «Хлоп’ячому житті».

На трьох чвертях спуску стежка різко звертала, і, звернувши за нею, він побачив, що Чарлі Нортон таки не впав у струмок Стріммера. Він стояв на місці, де стежка вирівнювалась, і дивився на щось у талому снігу. Капюшон йому впав на плечі, а обличчя побілішало, як сам сніг. Поки Норм підходив, Чарлі знову видав той жахливий задиханий крик.

– Що таке? – спитав Норм, наближаючись. – Чарлі, що сталося?

Чарлі розвернувся до нього – очі великі, рот роззявлений. Він спробував заговорити, але з губ зірвалися тільки два нерозбірливі бурки й срібляста нитка слини. Натомість