Муракамі Харукі - Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі

Фатальною любов'ю, нестримною, як весняна снігова лавина в горах. Закохався б, але, не знаючи, що буде далі, почувався б страшенно нещасним. Юкі викликала в моїй пам'яті іншу знайому дівчину. Ту, що причарувала мене в тринадцяти— чи чотирнадцятирічному віці. Й раптом ожило болісне почуття тих далеких літ.

— Кави або чогось іншого не вип'єш? — спитала Юкі.

Я похитав головою.

— Уже пізно. Пора додому, — відповів я.

Поклавши сигарету на край попільнички, вона встала й провела мене до дверей.

— Будь обережна з вогнем! — попередив я.

— Наказуєте зовсім як тато, — відповіла вона. Нічого й казати, точне визначення.

* * *

Повернувшись додому на Сібуя, я плюхнувся на диван і випив банку пива. Потім переглянув кілька листів, що зібралися у поштовій скриньці. Всі вони стосувалися роботи і не вимагали негайної відповіді. Відклавши їхнє читання на потім, я розрізав конверти і їхній вміст висипав на стіл. Я відчував таку нестерпну втому, що робити нічого не хотілося. Однак і від страшного збудження заснути не міг. "Який довгий був цей день!" — подумав я. Довжелезний, без кінця-краю. Здавалося, ніби цілісінький день я катався на "американських гірках". Ще й досі все тіло тремтить…

"Власне, скільки днів я провів у Саппоро?" — подумав я. Однак не міг згадати. У пам'яті виникали картини одна за одною, перемішані зі сном. Суцільне сіре небо. Події і дати змішалися в одну купу. Спочатку я мав зустріч з дівчиною в окулярах. Зателефонував колишньому компаньйону, дізнався в нього про минуле готелю "Дельфін". Зустрівся і мав розмову з Чоловіком-Вівцею. У кінотеатрі бачив фільм з Кікі та Ґотандою. Удвох з вродливою тринадцятирічною дівчинкою співав пісню гурту "Веасh Воуs". І повернувся в Токіо. Скільки днів все це забрало?

Порахувати не вдавалося.

"Завтра порахую, — вирішив я. — Все, що можна обдумати завтра, завтра й обдумаю".

Я зайшов у кухню, налив у склянку віскі й випив, нічим не розвівши. І схрумав решту печива. Запліснявілого, як думки в моїй голові. Поставив неголосно стару платівку — добре знайомі пісні Томмі Дорсі у виконанні незабутнього гурту "Моdernizers". Застарілого, як думки в моїй голові. З тріскотнею голки по платівці. Однак це нікому не заважає. Часи такої музики скінчилися. Вона вже нікуди не йде. Як і думки в моїй голові.

"Що сталося?" — прокотилися луною слова Кікі.

Кінокамера розвернулася. Вправні пальці Ґотанди ніжно повзуть спиною Кікі. Ніби шукають у морі невидимий фарватер.

Кікі, що сталося? Я в полоні розгублення. Більше не вірю в себе, як колись. Все-таки любов і "субару" — зовсім різні речі. Так чи ні? Я заздрю вправним пальцям Ґотанди. Цікаво, чи Юкі загасила газову грубку? Наказуєш зовсім як тато… Я більше не вірю в себе. Невже трухлявію, про щось бурмочучи, на цьому слоновому цвинтарі розвиненого капіталізму?

Однак все з'ясується завтра.

Я почистив зуби, надів піжаму, висушив рештки віскі. А коли збирався залазити в ліжко, задзвенів телефон. Якусь хвилину я стояв посеред кімнати й пильно вдивлявся у телефонний апарат. Потім узяв трубку.

— Щойно погасила грубку, — сказала Юкі. — І сигарету. Ну то як? Полегшало?

— Полегшало, — відповів я.

— На добраніч! — сказала вона.

— На добраніч! — відповів я.

— Слухайте… — сказала вона несподівано. І зробила паузу. — Там у Саппоро, в тому готелі, ви бачили чоловіка в овечій шкурі, чи не так?

Притиснувши телефонний апарат до грудей так, ніби хотів зігріти надтріснуте страусове яйце, я сів на ліжко.

— Я все знаю. Що ви його бачили. Я вам не казала, але я знала від самого початку.

— Ти зустрічалася з Чоловіком-Вівцею? — спитав я.

— М-м-м… — промимрила вона і цмокнула язиком. — Та про це наступним разом. Зустрінемося — і про все спокійно поговоримо. А зараз я хочу спати.

І вона гучно поклала трубку.

Заболіло в скронях. Я зайшов у кухню і знову випив віскі. Тіло все ще не переставало тремтіти. "Американські гірки" знову з гуркотом почали свій рух. "Все зв'язано", — сказав Чоловік-Вівця.

"Все зв'язано", — прокотилося луною в моїй голові.

Поволі різні події та люди почали з'єднуватися одне з одним.

17

Спершись на умивальник у кухні, я випив ще одну порцію віскі й подумав: "Власне, що сталося?". Збирався звідси зателефонувати Юкі та спитати: "Звідки ти знаєш про Чоловіка-Вівцю?". Але я почувався надто втомленим. Надто довгим був цей день. А крім того, вона сказала, що про все поговоримо наступного разу, й поклала трубку. Отож доведеться чекати наступного разу… А до того ж, я навіть не знаю її телефонного номера.

Я заліз у ліжко й ніяк не міг заснути, а тому хвилин десять-п'ятнадцять не спускав погляду з телефону в узголів'ї. Сподівався, що, можливо, Юкі ще раз зателефонує. Або навіть не Юкі, а хтось інший. В такі моменти телефон здається бомбою з годинниковим механізмом. Коли вибухне — невідомо. І тільки така можливість вибиває секунди. Якщо довго придивлятися, то телефонний апарат набирає дивної форми. Надзвичайно дивної. Зазвичай цього не помічаєш, та коли придивишся, то в його тривимірності відчувається дивовижна щирість. Здається, ніби телефон страшенно хоче щось сказати, але не може. Або навпаки — ненавидить те, що його запаковано в таку оболонку. Здається, ніби чиста ідея втілилася в незграбній формі. Ось такий він, цей телефон.

Я почав думати про телефонну станцію. Про телефонні лінії, що розбігаються з цієї кімнати у всі кінці світу. У принципі я можу зв'язатися з будь-ким. Можу зателефонувати навіть в Анкорідж. У готель "Дельфін" або навіть колишній дружині. Безмежна кількість контактів… А головний вузол цих контактів — телефонна станція. Там, у тому вузлі, комп'ютер обробляє вхідні і вихідні дані. З комбінацій цифр народжуються ті чи інші контакти — й виникає зв'язок. Завдяки телефонним лініям, підземним кабелям, підводним тунелям і космічним супутникам зв'язку ми з'єднуємося одне з одним. Велетенський комп'ютер тримає все це під своїм контролем. Та хоч би якими досконалими і точними були засоби такого зв'язку, вони не зможуть нас з'єднати, якщо ми не маємо такого бажання. І навіть якщо маємо його, зв'язок не встановиться, якщо не знаємо (як у моєму випадку — забув спитати) телефонного номера співрозмовника. Буває і так, що телефонний номер спитав, але відразу забув або загубив записник. І навіть пам'ятаючи телефонний номер, часто помиляємося при його наборі… І тоді ми ні з ким не з'єднуємося. Ми — надзвичайно недосконалі й нерозсудливі істоти. Але й це ще не все! Навіть якщо, припустімо, я виконаю всі ці умови й додзвонюся до Юкі, вона може обірвати розмову, сказавши: "Зараз я не хочу розмовляти! Бувайте!" — і поклавши трубку — клац! І тоді ніякої розмови не буде. Матиме місце тільки односторонній вияв емоцій.

Все це, здається, телефонну трубку дратує.

Телефонна трубка (може, правильніше було б казати "телефон", але я вирішив думати про нього в жіночому роді) невдоволена тим, що їй не дають проявитися у вигляді чистої ідеї. Її сердить те, що в основі спілкування між людьми покладено невиразне, недосконале бажання. Як на неї, надто недосконале, надто непередбачливе, надто пасивне.

Спершись одним ліктем на подушку, якийсь час я спостерігав, як вона злиться. "Нічого не вдієш, голубонько! Я ні в чому не винен, — сказав я подумки телефонній трубці. — Бо такий от зв'язок між людьми. Недосконалий, непередбачливий, пасивний". Вона злиться тому, що я сприймаю такий зв'язок виявом чистої ідеї. Та справа не в мені. Бо хоч би куди подалася телефонна трубка, всюди вона злитиметься. А втім, може, перебування саме в моїй кімнаті підвищує її роздратованість. І в цьому розумінні я несу певну відповідальність. У мене таке враження, ніби я мимоволі посилюю ту недосконалість, непередбачуваність і пасивність. Підставляю їй ногу.

А тим часом я раптом згадав про колишню дружину. Телефонна трубка дивилася на мене з мовчазним докором. Як колись дружина. Удвох нам було дуже добре. Ми жартували одне з одним. Не одну сотню разів віддавалися любощам. Об'їздили майже всю країну. А проте іноді дружина дивилася на мене з мовчазним докором. Вночі, без слів, самими очима. Докоряла за мою недосконалість, непередбачуваність, пасивність. Вона сердилася. Як я вже казав, ми жили в злагоді. Але те, чого вона прагла, що вимальовувала у своїй голові, різко відрізнялося від того, чим жив я. Вона жадала вільного спілкування. Жадала побачити щось схоже на сцену, на якій спілкування, піднявши над собою білосніжний прапор, веде людей до блискучої безкровної революції. Як їй здавалось, тоді загальна досконалість поглине всі наші дрібні недосконалості й зцілить усіх нас разом. Такою була любов в її розумінні. Ясна річ, з моїм розумінням вона не мала нічого спільного. Як на мене, любов — чиста ідея, наділена незграбним тілом, що врешті-решт, незважаючи на заплутаність підземних кабелів і телефонних ліній, знаходить свого адресата. Страшно недосконала система. То трапляється неправильне з'єднання. То телефонний номер хтось забуває. То помилково набирає не той номер. Та я в цьому не винен. Поки ми існуємо в такій тілесній формі, так завжди буде. Як того вимагають закони природи… Так пояснював я їй. Багато, багато разів.

І все-таки одного дня вона пішла.

Може, збільшивши загальну недосконалість, я сприяв їй у цьому.

Поглядаючи на телефон, я згадав про статеві зносини з колишньою дружиною. За останні три місяці перед тим, як піти, вона ні разу зі мною не спала. Бо спала з кимсь іншим. Про що я навіть не здогадувався.

— Пробач, любий, чи не хотілося б тобі з іншою переспати? — спитала вона мене. — Я не ображатимусь.

Я подумав, що це жарт. А виявляється — вона не жартувала. "Та я не хочу спати ні з ким, крім тебе", — відповів я. І справді-таки я не хотів. "А от я хочу, щоб ти з кимсь переспав, — наполягала вона. — І от тоді ми ще раз подумаємо, як нам далі жити".

Зрештою, я так і не переспав ні з ким. Мене не можна назвати особливо педантичним у статевих питаннях, але я не готовий спати з іншою жінкою, щоб виправити стосунки з першою. Якщо я хочу з кимсь переспати, ні в кого дозволу не питаю.

Незабаром після того вона пішла з дому. Хотілося б знати, чи вона цього не зробила б, якби я її тоді послухав і переспав з іншою жінкою.